У 61 рік я дізналася про вагітність, але результати першого УЗД здивували мене ще сильніше…

У хаті пахло вистиглою золою й дровами. Я зняла пальто й постояла в коридорі, прислухаючись до тиші, яка раніше підкреслювала самотність. Тепер вона сприймалася інакше. Я поклала долоню на ще плаский живіт і тихо спитала маля, чи воно тут і чи чує мене. Відповісти воно, звісно, не могло, але відтоді я розмовляла з ним постійно — подумки й уголос.

Невдовзі посилилася втома. Уранці тіло нило так, ніби вночі я тягала важкі мішки, ноги наливалися свинцем, тиск ставав то високим, то надто низьким. Ірина надіслала перелік продуктів і вітамінів, а Павло майже щодня приносив молоко, мед і свіжий хліб. Він не говорив зайвого: просто сидів на кухні, уважно спостерігав за мною й брався за будь-яку роботу, яка стала мені не під силу.

Я дістала стару книжку казок і почала читати вголос. Коли Павло здивувався, зізналася, що колись читала ці історії дітям і онукам, а тепер читатиму власній дитині. Він усміхнувся й сказав, що саме тепер, із терпінням і прожитим досвідом, я можу стати особливо доброю матір’ю. Його впевненість підтримувала, хоча тривога нікуди не зникала.

За два тижні я прийшла до сільської фельдшерки Тамари Сергіївни. Почувши новину, вона вирішила, що я невдало жартую. Довелося розповісти про поїздку, результати обстеження й шостий тиждень вагітності. Тамара Сергіївна довго мовчала, потім поклала долоню поверх моєї руки й чесно зізналася, що за всю практику з таким не стикалася.

Вона докладно пояснила, наскільки великий ризик, і наполягла на постійному нагляді. Я відповіла, що все розумію, але рішення вже ухвалене. Тоді її розгубленість змінилася діловитістю.

— Раз відступати ви не збираєтеся, триматимемося разом. Тільки жодного симптому від мене не приховуйте.

Я завела зошит і стала двічі на день записувати тиск, пульс, харчування, тривалість сну й кожну зміну самопочуття. Ставилася до себе обережно, ніби й справді перетворилася на тонку скляну чашку. Ця дисципліна давала відчуття, що хоча б частина того, що відбувається, залишається під контролем. Поступово надія перестала бути боязкою фантазією і стала рішучістю дійти до кінця.

Кожен запис здавався маленькою угодою з майбутнім. Якщо цифри змінювалися, я телефонувала Тамарі Сергіївні; якщо слабкість посилювалася, лягала й припиняла справи. Для жінки, яка звикла самостійно носити воду, топити піч і прибирати сніг, потреба дотримуватися режиму давалася непросто. Доводилося вчитися не вважати відпочинок лінощами. Я нагадувала собі, що тепер обережність — теж праця, причому найважливіша з усіх, які випадали мені за довге життя.

Але варто було вийти за хвіртку, як починалася інша боротьба. Новина розійшлася селом швидше, ніж я очікувала. Якось на пошті розмови обірвалися одразу після моєї появи, а потім за спиною почулися шепоти: нібито я збожеволіла, все вигадала заради уваги або ганьблю сивину. Я забрала листи, зберігши рівну спину, і лише вдома дозволила собі заплакати…