Хлопець дозволив собі зайве на її адресу, не знаючи однієї важливої деталі про незнайомку

— Опустися рачки. А тепер гавкай.

Наказ ударився об голі стіни спортзалу й повернувся глухим відлунням. Півтори сотні учнів, які ще мить тому шуміли й перемовлялися, враз притихли. Десь у задньому ряду зірвався короткий смішок, однак Кирило Левченко різко обернувся, і звук одразу урвався. Ніхто не хотів випадково стати наступною мішенню.

Дарина Ковальчук стояла перед ним, опустивши погляд на витерту розмітку підлоги. Її пальці дрібно тремтіли. Збоку це мало вигляд звичайного страху, але уважний спостерігач помітив би, що тремтіння підпорядковується чіткому ритму. Дівчина беззвучно ворушила губами, утримуючи в свідомості число: сімсот вісімдесят дев’ять.

— Ти оглухла? — Голос Кирила став тихішим, а тому пролунав іще небезпечніше. — Я сказав: на коліна й гавкай, раз уже поводишся як приблудна собака.

Коло навколо них стало тіснішим. Телефони піднялися над головами, мов десятки блискучих прицілів. Мініатюрна Дарина здавалася майже дитиною поруч із Кирилом: він був вищий за метр дев’яносто, важив близько ста кілограмів і звик самим лише своїм виглядом змушувати людей відступати. Різке світло ламп робило його обличчя жорсткішим, а коли він нахилився до дівчини впритул, вона відчула важкий запах протеїнового напою.

Натовп чекав видовища. Кирило часто обирав нову жертву, і Дарина підходила йому ідеально: тиха учениця з останньої парти, яка обідала на самоті й ковзала шкільними коридорами так непомітно, ніби намагалася не лишати по собі навіть тіні. Ніхто не знав, що зараз вона зовсім не ціпеніє від жаху. Вона рахувала у зворотному порядку, бо цифри допомагали втримати всередині те, чому не можна було вирватися назовні…

Усе почалося три тижні тому. Дарина майже не спала: тренування о пів на шосту ранку, заняття, а пізно ввечері — підпільні поєдинки, що часом починалися лише о пів на дванадцяту. Після уроків вона ледве трималася на ногах. Коли Владислав Мельник нібито випадково впустив її книжки, а потім штовхнув, дівчина зреагувала раніше, ніж устигла згадати про свою роль. Невелике перенесення ваги, ледь помітний поворот корпусу — і Владислав, не зустрівши очікуваного опору, за інерцією пролетів повз.

Більшість учнів нічого не зрозуміли. Кирило зрозумів. Він розпоряджався старшою школою, наче власною територією: капітан футбольної команди, переможець трьох великих юнацьких турнірів із боротьби, родич впливового чиновника. Його батько з дитинства втовкмачував йому, що в житті визнають лише силу. Кирило засвоїв цей урок буквально й роками доводив свою перевагу, ламаючи тих, хто намагався заперечувати.

Відтоді Дарина стала для нього новою розвагою.

— Рахую до трьох, — оголосив він тепер, витримуючи паузу для камер. — Один.

Пальці Дарины ледь помітно стиснулися. В іншій частині її життя цими самими руками вона поклала на настил Арсена Гайдука. Сорок сім суперників поспіль бачили перед собою маленького бійця в капюшоні й масці, а потім зазнавали поразки. Там програш закінчувався не глузуванням однокласників, а поїздкою до лікарні.

— Два.

Перед внутрішнім зором постав Назар — її шістнадцятирічний брат, блідий і худий на лікарняному ліжку. Лейкемії не було діла ні до шкільної ієрархії, ні до непереможного бійця на прізвисько Привид. Для продовження експериментального лікування потрібна була велика сума, майже рівна головному призу сьогоднішнього турніру. Медичне страхування не вважало цю терапію необхідною; для Дарини ж вона лишалася єдиною надією.

— Три.

Зал напружився в очікуванні знайомої розв’язки. Зазвичай на цьому місці людина ламалася: плакала, благала припинити й виконувала все, чого хотів Кирило. Він привчив оточення до одного правила — сильний може робити зі слабким що завгодно. Холодне покриття торкнулося колін Дарины, спалахи камер різонули по очах. Вона не сутулилася й не закривала обличчя, але глядачі були надто зайняті власним захватом, щоб помітити цю різницю. Дарина повільно опустилася на коліна, і довкола знявся оглушливий рев…