У потязі я допомогла чоловікові в кайданках, не підозрюючи, що він залишить мені дивну записку

— Софіє, мене звати Оксана. Я медсестра. Я знаю твого тата. Він просив мене подивитися, як ти.

На тому кінці довго мовчали. Потім дівчинка сказала ледь чутно:

— Тато у в’язниці.

— Я знаю. Він дуже хвилюється за тебе. Відчини, будь ласка. Я допоможу.

Знову пауза. Потім замок глухо задзижчав.

На четвертому поверсі, перш ніж я встигла натиснути дзвінок, прочинилися сусідні двері. Із п’ятої квартири визирнула літня жінка в халаті й окулярах.

— Ви до кого? — спитала вона насторожено.

— Ви тітка Ніна? У вас є ключі від квартири Софії?

Я пояснювала швидко, збивчиво, показувала записку, говорила про Павла, ліки, дитину. Жінка блідла на очах. Коли почула, що Софія сама, перехрестилася й зашепотіла, що знала, знала: добром це не скінчиться. Тремтячими руками вона дістала ключі.

Квартира була маленька, чиста, але бідна. Старі шпалери, потертий килим, меблі ще з тих часів, коли речі купували на все життя. У кімнаті на стіні висіла фотографія: молода темноволоса жінка тримає дівчинку на руках, поруч стоїть Павло в білому халаті зі стетоскопом на шиї. На знімку він усміхався — легко, відкрито, зовсім не так, як у вагоні.

Софія лежала на дивані під ковдрою. Світле волосся сплуталося на подушці, обличчя було біле, губи сухі, дихання часте, поверхове. Поруч стояв інгалятор, кілька порожніх ампул і склянка з недопитою водою. Коли я нахилилася, дівчинка розплющила очі. Вони були такі самі світло-сірі, як у Павла.

— Тато? — прошепотіла вона.

Я опустилася поруч навколішки й поклала долоню їй на лоб. Жар був високий.

— Ні, люба. Я Оксана. Тато попросив мене приїхати. Зараз ми відвеземо тебе до лікарні.

Вона дивилася на мене кілька секунд, ніби намагалася зрозуміти, чи можна вірити. Потім по скронях потекли дві тихі сльози. Вона не схлипувала — сил не було навіть на плач. Я поправила ковдру й сказала, що все буде добре, хоч сама ще не знала, чи маю право це обіцяти.

Далі ввімкнулася звичка. Сім років у дитячій лікарні навчили мене діяти, коли всередині все тремтить. Я зателефонувала Олегові, однокурсникові з медичного училища, який працював у місцевій дитячій лікарні. Пояснила коротко: дитина з муковісцидозом, висока температура, ліки закінчилися, батько під арештом, мати загинула. Олег помовчав лише секунду й сказав: «Вези негайно. Я попереджу приймальне».

Ми з тіткою Ніною загорнули Софію в ковдру, спустили на руках, знову спіймали машину. За двадцять хвилин дівчинку вже оглядали. Олег зустрів нас у коридорі, взяв документи, послухав легені, насупився. Загострення муковісцидозу, бронхопневмонія, зневоднення, виснаження. Софію поклали в палату інтенсивного нагляду, дали кисень, поставили крапельницю, почали лікування.

Завідувач відділення, Степан Романович, літній лікар із втомленими очима й м’яким голосом, вислухав мене у своєму кабінеті. Він довго дивився на записку крізь окуляри, потім зняв їх і потер перенісся.

— Дівчинка важка, — сказав він. — Але шанс добрий. Ви встигли вчасно.

— Ви знаєте Павла Морозенка? — спитала я…