У шлюбну ніч теща побачила, що зять небезпечно поводиться з її донькою, і втрутилася без зайвих слів

Ірина повідомила, що зберегла електронну копію, а оригінал договору Павло тримає в сейфі. Якщо дізнається, хто допоміг, зробить усе, щоб її вигнали і з кооперативу.

— Чому ж ви все-таки погодилися зустрітися? — спитала Галина.

Жінка подивилася на синці, що виступали з-під хустки Оксани.

— П’ять років тому моя тітка теж підписала довіреність. Її вмовив рідний син, а потім зник разом із грошима. Ділянка дісталася Ковалю. Ми тоді тільки себе й винили. Я більше не хочу допомагати йому тим, що мовчу.

Вона передала папку Дорошенкові. Той сфотографував документи, зв’язався з відділком. З того, як він слухав відповідь, стало зрозуміло: одного дзвінка для затримання недостатньо. Слідчий прийме матеріали вранці, а поки він наполегливо просив нікого не залишатися наодинці.

Даня весь цей час ходив уздовж стіни, звіряючи великі камені під снігом зі знімками із зошита. Покликав матір: тут має бути насічка хрестом. Вони стали розгрібати сніг і невдовзі знайшли її — глибоку, добре збережену. До річки від каменя тягнулася майже заросла канава.

Ірина присіла поруч.

— Старий водовідвід. За новими паперами він чомусь цілком у Коваля.

Дорошенко звірив зошит зі схемою. Збережений знак міг допомогти встановити підробку, але знадобляться офіційні виміри. Фахівця із земельних меж до завтра не привезти, зауважила Ніна; зате все можна зняти зараз, а землевпорядника запросити на збори.

За річкою заскрипіли сани. Під’їхав літній чоловік у кожусі — Іван Григорович, колишній голова місцевої ради. Ірина попросила його прийти, хоча до останнього не знала, чи наважиться він. Старий повільно вибрався із саней, довго розглядав Галину.

— Ви пам’ятаєте ту суперечку? — спитала вона.

— Пам’ятаю. І давно мав поговорити з тобою.

Дванадцять років тому Коваль приніс нову схему й зажадав перенести межу. Іван Григорович відмовився підписати акт. За тиждень приміщення ради горіло; серед утрачених паперів опинилася частина архіву. А невдовзі пред’явили копію того самого акта, нібито підписаного головою.

Голова заявив, що підпис на копії підроблений: сам він цього акта не підписував. Але Павло привів двох свідків, а чиновник наказав не заважати інвесторові. Григорій Іванович зберіг справжній акт і встановив новий камінь. Тоді Коваль відступив.

— Чому після смерті мого свекра ви не розповіли мені? — спитала Галина.

Іван Григорович опустив очі. Його син на той час працював у Павла. Старий побоявся нашкодити йому, вирішив: суперечка вщухла, краще не порушувати її знову. Потім загинув Віктор, Галина лишилася з дітьми, і розмова все відкладалася.

Вона раптом швидко спитала, чи не було чогось підозрілого в смерті Григорія Івановича. Старий відразу похитав головою. У того давно боліло серце, усі про це знали. Вигадувати зв’язок там, де немає доказів, він не стане. Зате факт підробки готовий підтвердити — і під запис, і перед слідчим.

Дорошенко ввімкнув запис. Іван Григорович назвав дату засідання, перелічив присутніх, описав печатку. Потім підвів усіх до металевої скоби на стіні млина. Від неї провели замір до каменя. Розбіжність із цією лінією означала, що нову схему складали, не перевіривши межу на місці.

Відстань перевірили рулеткою й зняли весь шлях. Даня тримав кінець стрічки, рахував кроки. Замість безпорадного очікування йому нарешті знайшлася справа. Він міг допомогти родині чимось конкретним, і від цього старався ще уважніше.

Біля води Оксана помітила свіжий номер на бетонній опорі — розмітку майбутньої дороги. Роботи вже готували, хоча її згоди не було.

— Отже, моєї відмови вони взагалі не припускали, — сказала вона.

Ірина показала виписку кооперативу. Перший платіж надійшов місяць тому й одразу пішов на борги підприємства. Повертати його не було чим. До кінця місяця треба було передати землю, а в шлюбну ніч закінчувався внутрішній строк підготовки документів: уранці інвестор уже міг вимагати перевірку.

Русланові потрібна була довіреність до цієї перевірки. Підроблену згоду слід було прикрити справжнім підписом дружини.

— Він хотів, щоб я сама узаконила те, що вже зробив за мене, — промовила Оксана.

— А потім подав це як звичайну угоду між близькими, — додав Дорошенко.

Іван Григорович зняв шапку й сказав, що завтра прийде виступити при всіх. Галина нагадала про його сина. Старий відповів: син давно виїхав, а сором за мовчання лишився. Ще раз сховатися за ним він уже не зможе.

На зворотному шляху Ніна помітила сірий фургон. Він ішов приблизно за сто метрів позаду: зупинявся слідом за ними й рушав, щойно рушали вони. Дорошенко передав номер черговому й попросив не повертатися просто до дому. Звернули до адміністрації. Фургон поїхав далі, а Даня встиг зняти його номер на телефон.

Ірина впізнала машину: нею возили обладнання з підприємства Коваля. Галина подивилася на дітей. Тепер стеження було не відстороненим побоюванням. Їх намагалися не лише вмовити, а й упіймати там, де легше забрати докази.

— Сам ти зараз нікуди не ходиш, — сказала вона синові.

Даня образився, нагадав, що вже не маленький.

— Тому й можеш зрозуміти. Обережність твоїй сміливості не заважає.

Він неохоче погодився й надіслав запис іще на одну адресу. Галина згадала камінь біля млина. Свекра давно не було серед живих, але залишені ним зошит і знак допомагали тепер захищати дітей. Серед чужих схем збереглося місце, від якого можна було відновити справжню межу.

У дорозі задзвонив телефон Оксани. Ім’я Руслана довго світилося на екрані, перш ніж вона наважилася відповісти. Мати запропонувала ввімкнути запис розмови. Із динаміка долинув слабкий, хрипкий голос: операція закінчилася, ногу нижче коліна він ніби зовсім не відчуває.

Оксана нагадала, що лікар обіцяв відновлення чутливості.

— З лікарем, значить, устигла поговорити, а до мене не прийшла?

— Після того, як ти мене душив?

— Я хотів тебе втримати. Ти рвалася, поруч скло, могла впасти.

Вона попросила припинити. Руслан відразу заговорив про матір: та завжди мріяла їх розлучити, сама ж Оксана це визнавала. Дівчина заплющила очі. Галина бачила, як знайомі звинувачення знову знаходять у ній відгук, і змусила себе не перебивати. Відповідь мала пролунати від доньки.

— Ми чули, що ви обговорювали з батьком.

Руслан помовчав, потім перепитав, про що вона. Почувши про ділянку й кімнату для Дані, став пояснювати: розглядали різні можливості, збиралися вкласти гроші й потім купити братові квартиру. Одружився він, звісно, з любові.

— Тоді навіщо ти вимагав довіреність уночі, одразу після весілля?

— Бо строки горять. Документи вже мають бути оформлені. Зірветься договір — сотні людей залишаться без заробітку. Ти в справах нічого не тямиш.

— А ти тямив, що робиш, коли підробляв мій підпис?

Слабкість із його голосу зникла. Руслан наказав завтра прийти й підтвердити, що мати напала без причини. Інакше він знайде будь-яких лікарів, свідків, адвокатів. Галину посадять, торгівлю закриють, дім арештують, Даню заберуть до інтернату…