Усі вирішили, що собака не йде з могили господаря через тугу, аж поки не помітили, що вона щось ховає під собою.

Собака помітила їжу, однак не кинулася до неї. Голод був сильний, але материнська настороженість виявилася не меншою. Щоб дістатися до їжі, треба було бодай ненадовго залишити яму й відійти від цуценят. Для тварини, яка весь цей час покладалася лише на себе, такий крок вимагав величезної довіри. Вона вагалася, переводила погляд із запропонованої їжі на людей і знову повертала його до сховку, ніби перевіряючи, чи не скористається хтось її відсутністю.

Люди не підганяли собаку. Вони терпляче трималися на відстані, уникаючи різких жестів і не намагаючись оточити її. Тепер багато що залежало від того, чи зможе мати сама переконатися в безпеці того, що відбувається. Тиск лише посилив би страх, тому рятівники дозволили їй спостерігати стільки, скільки було потрібно. Їхній спокій поступово ставав зрозумілим сигналом: ніхто не збирається нападати, забирати малюків чи завдавати їм болю.

Внутрішня боротьба була помітна в усій поведінці тварини. Собака потребувала їжі, бо тривале недоїдання позбавило її сил. Водночас вона боялася віддалитися від потомства навіть на короткий час. Кожен обережний крок уперед змінювався зупинкою. Вона прислухалася, озиралася й зберігала готовність негайно повернутися до ями. Голод тягнув її до корму, а тривога втримувала біля цуценят, і жодне з цих почуттів не можна було назвати слабким.

Відмовитися від їжі вона теж не могла. Цуценята залежали не лише від її присутності, а й від стану її організму. Що слабшою ставала мати, то менше в неї лишалося можливостей зігрівати й годувати малюків. Виходило, що заради їхнього захисту їй потрібно було зробити саме те, чого вона боялася: вийти зі сховку й наблизитися до незнайомих людей. Цей короткий шлях до їжі вимагав від неї більшої мужності, ніж можна було припустити збоку.

Нарешті собака наважилася підійти. Спершу вона їла повільно, не перестаючи стежити за людьми. У її рухах зберігалася скутість, ніби будь-якої миті могло статися щось небезпечне. Але їжа була надто потрібна виснаженому організму. Поступово обережність поступилася голоду, і тварина почала їсти швидше, з тим відчайдушним завзяттям, яке виказувало довгу відсутність нормального харчування. Люди й далі чекали, даючи їй насититися й не порушуючи крихкого спокою.

Після їжі стан собаки помітно змінився. Вона не стала миттєво довірливою й не забула про цуценят, але колишнє край-нє напруження трохи послабшало. Насичення повернуло їй частину сил, а спокійна поведінка людей показала, що їжа не була пасткою. У її позі стало менше готовності до негайного захисту. Це була ще не повна відмова від страху, а лише перший обережний крок назустріч тим, хто намагався допомогти…