В аеропорту я несподівано побачила чоловіка з іншою жінкою, але найдужче його вразили слова нашого сина

Але час змінив Оксану. Вона більше не плакала. Вона почала працювати.

Спочатку в маленькій дизайнерській студії, потім відкрила власне агентство. Вона була талановитою, розумною й напрочуд наполегливою. Її бізнес почав зростати.

За кілька років вона стала власницею компанії, яка укладала контракти з великими міжнародними брендами. Але Дмитро нічого про це не знав. Після розлучення вони майже не спілкувалися.

Оксана не вимагала грошей. Не просила повернути будинок. Не намагалася помститися.

Вона просто зникла з його життя. І саме тому Дмитро був певен, що вона програла.

Він навіть інколи казав Марині: «Їй просто пощастило, що я залишив їй достатньо грошей на перший час». Він не знав, що Оксана давно перестала залежати від нього. Він не знав, що її компанія вже коштувала в кілька разів більше, ніж та фірма, яку він колись вважав своїм головним досягненням.

Він не знав і найголовнішого. Оксана ніколи не розповідала синові подробиць розлучення. Вона не хотіла, щоб дитина росла з ненавистю.

Але діти помічають набагато більше, ніж дорослі думають. Семирічний Артем пам’ятав кожну ніч, коли мати сиділа на кухні в темряві. Пам’ятав її червоні очі.

Пам’ятав день, коли батько перестав жити з ними. Пам’ятав, як мати казала: «Усе добре».

Хоча все було далеко не добре. І ось тепер вони зустрілися в аеропорту. Оксана збиралася полетіти з Артемом до іншого міста на кілька тижнів.

Вона тримала квиток у руці, коли побачила Дмитра. Спершу їй здалося, що вона помилилася. Але ні.

Це справді був він. Дмитро виглядав майже так само, як раніше, тільки постарів. На його обличчі з’явилися перші глибокі зморшки.

Поруч із ним ішла Марина. Оксана одразу впізнала її. Вона не відчула ревнощів. Не відчула болю. Лише дивний спокій. Наче дивилася на чуже життя.

Дмитро теж помітив її. Його крок сповільнився. «Оксано».

Вона обернулася. «Привіт, Дмитре». Він кілька секунд мовчав.

Марина подивилася на Оксану з цікавістю. «Це вона?» Дмитро кивнув.

«Моя колишня дружина». Оксана нічого не сказала. Артем стояв поруч і дивився на батька.

Артем не бачив батька майже рік. У його очах одразу з’явилося хвилювання. «Тату».

Дмитро ніби лише тепер помітив сина. «Артеме». Хлопчик не побіг до нього.

Він просто дивився. «Ти куди летиш?» — спитав Дмитро. «На море», — відповіла Оксана.

«Сам?» — «З мамою». Дмитро всміхнувся. «Звісно».

Марина поклала руку йому на плече. І саме цей рух змусив Артема насупитися. Він подивився на її руку. Потім на батька. Потім на матір. «Тату, а це твоя нова дружина?» Дмитро розгубився.

«Ні». Марина усміхнулася. «Я Марина».

Артем кілька секунд розглядав її. «Ти та жінка, через яку мама плакала?» Усмішка Марини зникла. Дмитро зблід…