Вдова щодня приносила на могилу чоловіка свіжі квіти, але вони безслідно зникали

Дзвони, — Галина випустила струмінь диму в бік масивного пам’ятника. — Тільки тут зв’язок через раз ловить. І не поїдуть вони сюди через траву.

Марія мовчала. Великий палець і далі тиснув на тріщину годинника.

— Мороз обіцяють під ранок. Мінус два градуси, — Галина струсила попіл. — До світанку твої гвоздики перетворяться на чорні гнилі ганчірки. Лід розірве стебла. Їх тільки в сміттєвий бак потім. А так — я кінці навскіс підрізаю, таблетку аспірину у воду кидаю. Вони добу ще стоять у вазоні на вітрині. Як свіжі.

Десь далеко, за високою бетонною стіною некрополя, простукотів товарний потяг. Колеса рівно били по стиках рейок. Цей механічний звук завжди супроводжував вечори Марії на порожній кухні, коли вона пила порожній чай із термоса.

— Я купувала їх у тебе. Тринадцять днів поспіль.

— Знаю, — Галина затягнулася, кінець сигарети спалахнув червоним. — Іноді твої ж, іноді з сусідніх ділянок. Ти не помічала. Ніхто не помічає, коли горе очі застилає. Остапчуку сто рублів із кожного букета за те, що в журналі обходу порожньо, камера на східній алеї «не працює», а світло біля господарського двору не вмикається. Мені — двісті. За місяць набігає на виживання.

Марія зробила крок уперед. Нахилилася. Її рука без рукавички лягла на холодні, слизькі стебла у відрі. Вона повільно потягла квіти на себе. Крижана вода потекла по пальцях, забираючись під рукав куртки, проникаючи у вовну светра. Холод обпік шкіру.

Галина не пручалася. Вона докурила, кинула недопалок під ноги й розтерла його підошвою чобота.

— Думаєш, я від доброго життя ночами серед могил повзаю? — сухо промовила вона, піднімаючи порожнє відро. — У мене чоловік після інсульту лежить сьомий рік. Права сторона паралізована. Під себе ходить. Пелюшки, що вбирають, коштують півтори тисячі за пачку. Держава матрац протипролежневий видати мала ще торік. Черга, кажуть, фінансування немає. А в нього пролежні до кістки гниють. Сморід у квартирі такий, що хлорка не перебиває. Я давно вже не рахую, де чуже горе, а де моє.

Квіткарка поправила шарф, що сповз.

— Мертвим квіти не потрібні, Маріє. А живій людині вони не дають гнити заживо.

Вона повернулася й важко пішла дев’ятим рядом у бік головної алеї. Її силует поступово розчинявся в густій темряві. Кроки стихали, перетворюючись на рівномірний шелест.

Марія лишилася сама. Вона стискала в занімілій руці мокрі гвоздики. Підійшла до осілого горбика землі. Намацала в темряві пластикову вазу, опустила квіти назад. Вода тихо хлюпнула через край. Вітер посилився, забираючись під комір.

Обурюватися було безглуздо. Система не розуміла сліз. Система розуміла тільки факти, задокументовані й неспростовні. Завод, що зекономив на заміні деталей преса. Юрист із готовими паперами про відмову від претензій. Поліція, яка не бачить складу злочину. І Галина, яка виживає за рахунок чужого болю. Кругообіг, у якому немає місця справедливості, тільки суха математика виживання.

Марія провела долонею по перекладині дерев’яного хреста. Деревина була шорстка й крижана. Охороняти ці квіти щоночі безглуздо. Завтра Галина просто не прийде до цієї ділянки, а Остапчук увімкне світло біля господарського двору й зробить запис у журналі обходу.

Вона підвелася. Опустила ліхтарик у кишеню. І пішла слідами Галини.

Гравій хрустів під ногами. Вона рухалася паралельно головній алеї, ховаючись у тіні розрослих туй. Будка Остапчука біля центральної брами світилася тьмяним жовтим квадратом. Але сліди гумових чобіт Галини на вологій землі вели не туди. Вони звертали праворуч, за довгу цегляну будівлю адміністрації кладовища, до господарського двору, схованого за високим парканом із профнастилу.

Марія зупинилася за рогом гаража для тракторів. Пахло соляркою й мокрою іржею.

Попереду, біля прибудови із сірого шлакоблоку, горіла єдина запилена лампочка. Під нею стояла Галина. І вона була не сама.

Біля відчинених металевих воріт прибудови стояв старий вантажний мікроавтобус із тонованим склом. Задні двері були розчинені. Усередині просторого кузова, освітленого тьмяним плафоном, не було порожнього місця. Там лежали десятки свіжих букетів, масивні кошики з трояндами й пластикові вінки.

Остапчук, накинувши поверх форми старий ватник, мовчки приймав у Галини відра й сортував квіти, перекладаючи їх у картонні коробки.

— Слабенько сьогодні, Галко, — хрипко промовив охоронець, витираючи ніс брудним рукавом. — Із свіжих кварталів майже нічого. Із шостої ділянки тільки лілії забрав, та й ті підморожені.

— Із сорок другої більше не беремо, — відповіла Галина, ставлячи порожні відра на асфальт.

— Чого так?