ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Крикнути було не можна. Підніми він галас — той утече в ліс, і потім до весни знаходитимуть тільки сліди та порожні комори. Семен тихо скотився з горища, вислизнув через задні двері й, пригинаючись до заметів, побіг до Ганниної хати.

За п’ять хвилин їхня маленька артіль уже була на ногах. Мирон узяв лом. Данило — важку дубову мірну сажень із залізним наконечником, якою користувався на роботах. Семен тримав ніж так міцно, що побіліли кісточки.

— Климентіївно, ти вдома лишишся, — сказав Данило.

— Ідіть уже, — відповіла Ганна, знімаючи з гака Остапову двостволку. — Я ззаду подивлюся, щоб тил не продуло.

Вони оточили хату голови Кирила Дем’яновича. Двері в сіни були прочинені. У вікнах темно. Зсередини раптом долинув різкий, захлинений скрик, і тут же обірвався.

— Пішли, — прошепотів Мирон.

Він ударив плечем у двері так, що петлі вирвало з косяка. У сінях пахло кислим потом і холодом. На порозі кімнати виник Кривозуб. Місячне світло впало йому на обличчя: худе, обтягнуте шкірою, з жовтими зубами, вишкіреними в злій усмішці.

— Ну заходьте, табірні, — прохрипів він, підіймаючи руку з ножем. — Думали, у вдови відмилися? Усіх покладу.

Він кинувся на Мирона. Той не відступив ні на вершок. Удар ломом припав коротко, страшно, в тулуб. Кривозуб зігнувся, але встиг полоснути Мирона по руці. Тієї ж секунди Семен, який пробрався через бічне вікно, стрибнув йому на спину й обхопив шию мертвою хваткою.

Кривозуб хрипів, мотав головою, намагався скинути хлопця. Данило не бив. Він спритно накинув на руки бандита петлю зі сталевого дроту, яку ще звечора тримав у кишені.

— В’яжи, Семене!

За хвилину Кривозуб лежав на підлозі, стягнутий дротом, як мішок. Він плювався кров’ю, сипав прокльонами, але підвестися вже не міг.

У кімнаті засвітилася лампа. Кирило Дем’янович сидів на підлозі, притискаючи долоню до порізаного плеча. Його дружина Лукерія забилася за піч і тихо вила.

— Живий? — спитала Ганна, заходячи з рушницею напоготові.

Голова подивився на неї, потім на Данила, на закривавленого Мирона й на Семена, що важко дихав. Довго не міг вимовити й слова.

— Живий, — нарешті сказав він. — Дякую, чоловіки. Якби не ви… Він по документи прийшов. І по касу.

До ранку біля хати голови зібралося все село. Навіть Параска прийшла, закутавшись у хустку до самих очей. Роман Пилипович оформлював папери, поважний, але вже не такий гучний. Кривозуба кинули в кузов під охорону людей, що прибули з округи.

Майор, той самий, що обшукував Ганнину хату, стояв на ґанку й дивився, як вона перев’язує Миронові руку чистим рушником. Потім підійшов до Данила.

— Помилився я в тобі, інженере, — сказав неголосно. — Думав, гниль. А в тебе хребет. Дякую за нього. Велике лихо було б, якби він пішов далі.

Данило не відповів. Він дивився на світанок, що фарбував сніг у блідо-рожевий колір. Ганна бачила: для нього ці слова важили менше, ніж тихе «дякую» від голови й відчинені ворота села.

Того вечора вона знову писала в зошиті:

Мороз страшний, але на душі тепло. Чоловіки впіймали вовка. Голова виділив вугілля й барана. Параска просила в Данила пробачення — сказала, не знала, що людина може сидіти не за лихе серце. Село дивиться інакше. Видно, щоб розгледіти людину, іноді треба, щоб вона врятувала тобі життя. Не пошкодувала я ні разу.

Село остаточно прийняло Ганниних робітників. Тепер це був не постій і не тимчасова поміч, а щось більше, схоже на родину. Але попереду стояла середина зими, і в січні прийшов лист, який поранив Ганну болючіше за будь-яку перевірку, бо писала його рідна кров…