ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

По дворах поповз шепіт. Ім’я Ганни знову пролунало біля криниці, але тепер його вимовляли не криком, а перелякано, півголосом. Параска замкнула віконниці. Прокіп дістав стару шаблю, що висіла в нього на стіні більше для поважності. Усі чекали: от тепер-то Ганнині постояльці й покажуть, хто вони насправді.

— Це не ми, — сказав Данило ввечері, коли вони сиділи на кухні над майже порожнім чаєм. — І ти це знаєш, Климентіївно.

— Знаю. Тільки селу знання треба в очі тицьнути, інакше не повірить.

— Кривозуб тут, — вів далі Данило. — Його почерк. Він не просто краде, він оголошує, що тепер ліс і село його. Собаку вбив не з нужди. Щоб страх пішов.

— Що робитимемо? — спитала Ганна.

Мирон поклав долоні на стіл. Широкі, важкі, нерухомі.

— Чекати. Він піде туди, де ситно і де замки слабкі. До тебе, Климентіївно, сунеться останнім. Тут Данило, я, Буран. А от до Параски чи до голови може полізти. Там і запасів більше, і люди вірять у замки дужче, ніж в обережність.

Ганна перебрала в думці все село. Якщо Кривозуба не впіймати, страх знову обернеться проти її людей. Їх викинуть на мороз, забудуть і корів, і паркани, і врятовані життя. Натовп уміє пам’ятати вдячність недовго, а підозру — до самої смерті.

— Семене, — сказала вона.

Хлопець випростався.

— Ти легкий. Тебе менше видно. Зможеш цієї ночі на горищі контори посидіти? Звідти весь центр як на долоні.

В очах Семена майнув страх, але поруч із ним — бажання бути потрібним.

— Зможу. Тільки ножа дайте. Того, що Мирон гострив.

Ніч на шосте грудня була місячна й неймовірно холодна. Сніг під ногою рипів так голосно, ніби ламалося скло. Ганна сиділа в світлиці без лампи. У сінях переминався Мирон. Данило пішов до діда Омелька: старий сам попросив, щоб його хату не лишали без нагляду. Семен заліз на горище контори, зарився в старе сіно й лишив перед очима вузьку щілину слухового віконця.

Мороз пробирався під куфайку, пальці німіли, дихання осідало на комірі інеєм. Але Семен не ворушився. Він згадував табір, де вміння чекати було не терпінням, а способом лишитися живим. Там людина рятувалася тим, що ставала непомітною. Тепер це вміння раптом знадобилося не для того, щоб сховатися, а щоб захистити інших.

Близько другої ночі з боку двору голови долинув ледь чутний скрип. Семен припав до щілини. У місячному світлі по снігу рухалася тінь. Людина йшла не дорогою, а вздовж парканів, переходячи з темряви в темряву. На ній був довгий темний кожух, шапка закривала майже все обличчя. У руці щось вузько зблиснуло.

Семен зрозумів відразу: Кривозуб…