Весільний день сина змінився після того, як наречена дозволила собі жорстокий вчинок при всіх

— Ти хочеш, щоб я принизив дружину перед усіма? — спитав він.

Оксана здригнулася.

— Ні, — відповів я. — Я хочу, щоб ти перестав принижувати матір, рятуючи дружину від наслідків її вчинку.

У коридорі хтось засміявся, потім пролунала коротка музична відбивка. Весілля продовжувало жити так, ніби в цій кімнаті не сиділа жінка в брудній сукні.

— Після банкету розберемося, — сказав Богдан. — Я обіцяю. Без гостей, без камер, без цієї… сцени.

Він вимовив «сцени» й сам зрозумів, що взяв слово в Ярини.

У двері неголосно постукали, але відповіді чекати не стали.

— Богдане, любий, фотографи чекають, — пролунав голос Людмили Романівни. — І Ярині не можна зараз плакати. У неї макіяж.

Макіяж нареченої виявився нагальнішим за багнюку на сукні матері.

Двері відчинилися. Ярина зайшла, притискаючи серветку до очей. Туш не потекла, помада лишалася рівною, фата лежала ідеально. Плакала вона акуратно — так, як плачуть люди, що пам’ятають, з якого боку їх можуть знімати.

— Я більше не можу, — сказала вона Богданові. — Усі дивляться так, ніби я спеціально. А я просто повернулася. Я не винна, що Оксана Павлівна вийшла на мокре місце в підборах.

Оксана підняла голову.

— Ти мене зачепила плечем.

Ярина подивилася на неї з подивом, ніби брудна сукня ще не давала права на пам’ять.

— Я? Оксано Павлівно, будь ласка. Ви зараз приголомшені. Не переносіть це на мене.

— Не смій так із нею говорити, — сказав я.

Ярина сховалася за Богдана.

— От бачиш? Я ж казала. Твій батько з першої зустрічі мене не приймає. Тепер він зробить із мене чудовисько.

Богдан повернувся до мене вже готовим до оборони.

— Тату, досить. Ти чуєш, як це звучить?

— Чую. Жінка в чистій сукні пояснює жінці в брудній, що та сама винна.

Ярина схлипнула голосніше. За дверима хтось зупинився. Слова вже виходили в коридор, і я зрозумів: якщо зараз правда не прозвучить прямо, за п’ять хвилин зала отримає завершену легенду. Наречену довели, літня мати помилилася, батько влаштував тиск.

— Богдане, — сказав я, — одне питання. Ти бачив, що Ярина зачепила твою матір?

Він мовчав.

— Одне питання. Не про весілля, не про макіяж, не про гостей.

Ярина прошепотіла:

— Якщо ти скажеш «так», ти зрадиш мене.

І Богдан обрав. Неголосно, втомлено, некрасиво:

— Я не бачив поштовху. Я бачив, що мама послизнулася.

Оксана не заплакала. Вона просто опустила руки з колін і повільно підвелася. Я хотів допомогти, але вона ледь хитнула головою. Тепер їй було важливо встати самій, бо син уже відмовився простягнути руку.

— Добре, — сказала вона.

Це не була згода. Це означало: всередині в ній щось перестало чекати.

Богдан ступив до неї, але пізно й надто обережно.

— Мамо, ну не треба так. Я не проти тебе. Просто правда, я не бачив. Усе сталося за секунду.

— Ти бачив, кого обійняти, — сказала Оксана.

Ярина взяла Богдана за руку — відкрито, міцно, як беруть річ, яку можуть відібрати.

— Ходімо. Якщо ми зараз не вийдемо, гості вирішать, що в нас катастрофа.

— У вас мати в багнюці, — сказав я.

— Тарасе Петровичу, — голос Ярини став крижаним, — якщо ви збираєтеся шантажувати нас подарунком, так і скажіть. Тільки не треба прикриватися Оксаною Павлівною…