Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона
За ранковою кавою він спитав Галину, чи прокинулася гостя. Економка помішувала кашу й відповіла не відразу:
— Давно вже. Сидить, у вікно дивиться. Кликала снідати, а вона чекає вашого дозволу вийти.
— Дозволу? Тут же не в’язниця.
— І я не второпаю, що в неї на думці. Спокійна така, ніби вчора нічого не сталося.
Андрій допив каву й пішов до дівчини. У відповідь на стукіт пролунав неголосний дозвіл увійти.
Оксана сиділа на краю ліжка, притримуючи ковдру. У широкій нічній сорочці Галини вона здавалася ще молодшою. Років двадцять, мабуть, а то й менше. Вмите обличчя виявилося тонким, із високими вилицями, прямим носом і великими темно-карими очима. Волосся було заплетене. На лівій щоці лишився маленький слід, схожий на опік.
Та увагу Андрія втримали не риси обличчя й не шрам. Дівчина розглядала його з несподіваним спокоєм. Ні несміливої вдячності, ні страху — радше стримане бажання зрозуміти, хто перед нею.
— Доброго ранку. Вам краще, Оксано?
— Так, дякую. Ви врятували мене, пане…
У її низькому, трохи захриплому голосі чувся ледь помітний акцент.
— Савчук. Андрій Савчук.
— Я вам дуже зобов’язана.
Він лишився біля дверей і спитав, що привело її в долину. Оксана подивилася на складені на колінах руки. Нігті були обламані, пальці подряпані. Ця зміна — від спокійного вивчального погляду до опущених очей — не вислизнула від Андрія. Говорити про себе їй явно було важче, ніж дякувати за допомогу. Він чекав, не підказуючи відповіді. За дверима лишався знайомий йому дім, а тут, за кілька кроків, сиділа людина, про яку він знав лише ім’я. Навіть її голос він чув уперше лише тепер.
— У мене більше нічого немає. Наш дім згорів. Мама й молодший брат лишилися всередині… Не змогли вибратися.
— Де це сталося?
Вона назвала долину й маленьку ферму, про яку він, за її словами, навряд чи чув. Після пожежі Оксана кілька днів ішла пішки. Сподівалася, що у великому господарстві знайдеться робота, будь-яка, аби тільки взяли. Але дійти до самого будинку не змогла.
Андрій слухав, не перебиваючи. Пояснення було просте й цілком можливе. І все ж щось не сходилося. На руках виднілися свіжі ушкодження, але не було грубої шкіри, яку він звик бачити в людей, що все життя працювали на фермах. Оксана сиділа випроставшись, не запобігала. Йому важко було уявити, що таку поставу й таку стриманість виховала нужда.
— Родичі лишилися? Хтось, до кого можна звернутися?
— Ні. Нікого, — відповіла вона, тепер дивлячись просто на нього.
Савчук не збирався оголошувати себе доброчинцем. Але виставити її за двері після вчорашнього він теж не міг. Недовіра нікуди не зникла; просто перед ним сиділа дівчина, якій справді не було куди йти. Принаймні про жоден інший вихід вона не говорила. Андрій міг сумніватися в її минулому, але промоклі черевики й ледь відчутний пульс біля воріт сумнівів не викликали. Робота за утримання здавалася йому зрозумілим рішенням: від неї вимагатиметься праця, від нього — місце в домі.
— Залишитеся тут. Галина добере вам заняття: кухня, прибирання. За роботу матимете їжу й житло. Вас це влаштує?
Оксана підвелася, не випускаючи ковдри. У її погляді щось змінилося, але Андрій не розібрав, чи то було полегшення, чи вдячність.
— Так. Дякую вам. Я постараюся, щоб ви не пошкодували.
У коридорі Галина чекала на нього, схрестивши руки на грудях.
— Залишаєте?
— Знайдіть їй роботу. І придивіться. У мене таке відчуття, що розповіла вона далеко не все.
— У мене теж. Але раз вирішили дати їй шанс, значить, дамо.
Повернувшись до столу, Андрій побачив звичні рахунки, договори на постачання худоби, листи партнерів. Усе лежало на своїх місцях. Тільки зосередитися на паперах не виходило: перед очима стояла дівчина в чужій сорочці, з подряпаними руками й спокійним, надто дорослим поглядом.
За вікном біліли поля. Лютий щойно почався, до весни було далеко. Андрій долив собі кави, усе ще не розуміючи, чому поява Оксани здавалася йому початком змін, до яких він зовсім не готовий…
