Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

Галина видала новій помічниці сіру бавовняну сукню й білий фартух. Показала полиці, посуд, білизну, а після сніданку залишила біля мийки. Перші дні Оксана намагалася займати в домі якнайменше місця. Бралася за все без заперечень, слухала уважно, тільки руки видавали її з першого ж руху.

Ганчіркою вона водила обережно, ніби це була річ, що вимагала особливого поводження. Чавунну сковороду одного разу ледь не випустила: вага виявилася для неї несподіваною.

— Ти раніше посуд узагалі мила? — спитала Галина.

Оксана перервала роботу й відповіла: «Ні. Мама сама все робила. Казала, що мої руки для іншого».

— Тепер доведеться звикати. Савчук задарма нікого не годує, у нас кожен працює.

— Я знаю.

Вона знову взялася за сковороду. До кінця тижня рухи стали впевненішими. На пальцях з’явилися порізи, гарячі каструлі лишили опіки, однак скарг Галина не чула. Незграбність не зникла відразу. Те, що для економки було звичною роботою, Оксані доводилося опановувати з самого початку: вагу посуду, поводження з гарячим, навіть простий рух ганчіркою. Але, щойно зрозумівши, чого від неї хочуть, вона не відступала. Галина бачила це вперте старання й могла доручати їй більше, не побоюючись, що справу буде кинуто через втому чи зіпсовані руки. Поступово до посуду додалися підлоги у вітальні, пил у кабінеті, розбирання білизни. Олеся, яка жила тут уже третій рік, справлялася швидше, але Оксана доводила доручене до кінця.

Сам господар бував удома уривками. Стада, управителі, постачальники займали день цілком. Іноді ввечері він заставав Оксану біля вікна з ганчіркою або зустрічав у коридорі. Вона опускала очі, пропускаючи його, і все ж покірною не виглядала. Навіть у грубій сукні в ній лишалася гідність, яку Андрій ніяк не міг узгодити з її становищем.

У суботу приїхав Степан Мельник, який керував північними пасовищами. Вони працювали разом усі десять років, добре знали одне одного й обходилися без зайвих церемоній. Степанові було близько сорока п’яти. Він був кремезний, борода вже посивіла. Через усю щоку тягнувся шрам — пам’ять про сутичку з ведмедем.

У кабінеті обговорювали весняний перегін, коли Оксана принесла каву, віскі й печиво. Вона поставила тацю й повернулася до дверей.

— Зачекай, — зупинив її Степан. — Ти недавно тут? Раніше тебе не бачив.

— Так. Мене звати Оксана.

— Гарне ім’я. А сама звідки?

Андрій помітив, як вона стиснула край фартуха. Оксана назвала ту саму долину, про яку говорила йому.

— Стій, там же тижні три тому фермерський будинок згорів? — Степан насупився. — У місті розповідали. Ніби ніхто не врятувався.

Барва зійшла з її обличчя, але відповідь прозвучала рівно:

— Я врятувалася. Мені пощастило.

— То це ти… Пробач. Дуже тобі співчуваю, дівчинко. Без родини тяжко.

— Дякую. Я можу йти?

Андрій відпустив її рухом руки. Коли двері зачинилися, Степан налив собі й відкинувся в кріслі.

— Добре, що прихистив. Інший і слухати б не став.

— Вона відпрацьовує своє утримання.

— Нехай так. Тепер багато хто й на таких умовах зайвої людини не візьме.

Андрій не відповів. Він згадував раптову блідість дівчини. Що змусило її так змінитися при слові «пожежа»? Сам спогад про загиблих? Чи побоювання, що Степан знає більше й почне розпитувати? Обрати одне пояснення Андрій не міг…