Він хотів приховати сімейну таємницю шлюбом доньки, але за рік зрозумів, як сильно помилявся

— Не знаю, — чесно сказала Дарина.

Він теж вгадував. Вона не любила гучного радіо — від нього починала боліти голова. Єгор увімкнув приймач один раз, помітив її ледь вловимий зітх і більше не вмикав без запитання. Дарина терпіти не могла вареної цибулі в супі — він почав готувати без неї. Їй подобалося, коли хліб лежить загорнутий у рушник, а не в пакеті, — Єгор зробив так, навіть не питаючи чому.

Усе це були дрібниці. Але з таких дрібниць складалося щось велике, чому поки не знаходилося назви.

Вони жили так, ніби не знайомилися одне з одним з нуля, а поверталися до давно забутого порядку. Не було болісного притирання, незграбних сварок через чашки, важкого мовчання вечорами. Дім ніби прийняв їх обох одразу.

Одного разу вони сиділи на ґанку. Єгор лагодив ремінець на старому годиннику. Дарина вмостилася поруч, обхопивши коліна. Живіт уже почав округлюватися, але тягаря вона майже не відчувала. Навпаки, тіло стало спокійним, теплим, ніби всередині нього горів тихий вогонь.

— Єгоре, — сказала вона раптом, — ти колись малював?

Він підвів голову.

— Малював. У дитинстві. А ти звідки знаєш?

— Не знаю. Просто подумала. У тебе руки такі, ніби вони пам’ятають олівець не лише для записів.

Єгор розсміявся. Вперше Дарина почула його сміх по-справжньому — короткий, негучний, теплий.

— Я в школі в гурток ходив. Навіть думав учитися далі на художника. Не вийшло. Мати хворіла, треба було швидше здобувати професію. Пішов у медицину. Потім уже не жалкував. Або майже не жалкував.

— А я хотіла бути ветеринаркою, — зізналася Дарина. — У дитинстві. Батько сміявся. Казав, пристойній дівчині така професія не потрібна.

Єгор подивився на неї уважно.

— Даремно сміявся. У тебе б вийшло.

Він сказав це так упевнено, ніби справді знав.

Дарина розгубилася. Батько не міг розповісти йому таку подробицю. По-перше, він не став би ділитися чимось особистим. По-друге, він навряд чи взагалі пам’ятав, про що мріяла його донька в дитинстві.

Тієї ночі Дарина довго лежала без сну. Вона намагалася зрозуміти, що відбувається. Звідки між ними ця легкість? Чому людина, яку їй нав’язали, виявилася ближчою за багатьох знайомих? Чому вона не тужить за колишнім домом, хоча мала б? Чому з кожним днем їй дедалі менше хочеться згадувати те життя?

Уранці вона вийшла у двір. Пізня кутова яблуня вже відцвіла, і на гілках з’явилися маленькі зелені зав’язі.

Біля криниці стояла тітка Варя — невисока сусідка в хустці, з відкритим зморшкуватим обличчям. Такі обличчя бувають у людей, які все життя прожили на одному місці й давно перестали боятися простих істин.

— Доброго ранку, доню, — сказала вона. — Ну як, звикаєш?

— Звикаю. Навіть добре.

— Бачу, що добре. Ти аж посвітлішала. І Єгор наш іншим став. Раніше все сам та сам, ніби камінь у грудях носив. А тепер глянь на нього.

Дарина знітилася й хотіла перевести розмову, але тітка Варя раптом стишила голос:

— Є в нас тут один дід, Семен Ілліч. Книжки все життя читав, людей повидав багато. Іноді таке скаже, що потім тиждень думаєш. Ти б поговорила з ним.

— Навіщо?

— Він про вас із Єгором цікаве сказав.

— Що?

Тітка Варя усміхнулася.

— Сама спитаєш.

І пішла з відром.

Семен Ілліч жив на іншому кінці села, у маленькому будинку, зарослому диким виноградом. Дарина наважилася піти до нього за кілька днів, сама не до кінця розуміючи, навіщо. Просто слова тітки Варі зачепилися за серце.

Вона постукала в хвіртку. Дід вийшов худий, сивобородий, в окулярах, перев’язаних ниткою.

— А, дружина фельдшера, — сказав він, ніби чекав саме на неї. — Заходь.

— Ви мене чекали?

— Варя сказала, що прийдеш. Вона рідко помиляється.

Вони сіли на лавочку під старою грушею. Семен Ілліч довго дивився на Дарину — не пильно, не грубо, а так, ніби намагався розгледіти не обличчя, а те, що за ним.

— Знаєш, дівчинко, — почав він нарешті, — на світі багато сімей. Є такі, що сорок років поруч проживуть, а все одно чужі. А є такі, що зустрілися вчора, і ніби все життя одне одного знали.

Дарина затамувала подих.

— Чому так?