Він посадив дружину до в’язниці й забрав усе майно. Але доля завдала йому ЖОРСТОКОГО удару

Вранці її розбудив крик.

— Допоможіть! Вона впала! — кричав хтось істерично, і голос дзвенів, як розбита тарілка. Анна схопилася з нар, серце закалатало. У кутку камери на підлозі лежала молода дівчина, обличчя біле, як крейда, рука вивернута під неприродним кутом, кістка стирчала крізь шкіру.

Навколо гострого білого уламка вже розтікалася темна кров. Дівчина кричала, захлинаючись слізьми. Фельдшер чергової частини прибіг за хвилину — літній чоловік у м’ятому халаті, з розгубленим обличчям. Він присів поруч, глянув на руку й зблід. Швидку викликали.

— Ще хвилин сорок, дорогу підтопило, — пробурмотів він, витираючи лоба. — Я не знаю, що тут робити. Це ж відкритий перелом.

— Відійдіть! — сказала Анна. І голос її був твердий, ніби вона знову стояла у своєму медпункті.

Вона опустилася навколішки, швидко оглянула руку. Кістка змістилася. Якщо зараз не зупинити кров, не закрити рану й не зафіксувати руку, стан дівчини швидко погіршиться.

— Дайте чисту тканину, будь-яку, і щось замість джгута! — скомандувала вона, не відводячи погляду від перелому. Фельдшер заметушився, приніс бинти й гумову трубку. Анна наклала джгут вище рани, зупинила кровотечу, потім обережно взяла руку дівчини, як коштовну порцеляну.

— Зараз буде боляче, потерпи! — сказала вона тихо. Дівчина закусила губу, кивнула. Анна не стала чіпати кістку, що виступала: закрила рану чистою тканиною й обережно зафіксувала руку.

Дівчина застогнала, але Анна продовжувала працювати швидко й чітко, як робила сотні разів. За десять хвилин руку було знерухомлено, кров зупинено. Дівчина дихала часто, але кричати перестала.

Наглядачка, що стояла біля дверей, дивилася на Анну з чимось схожим на повагу. — Ви що, лікарка? — спитала вона.

— Фельдшерка. Була, — відповіла Анна, витираючи руки об робу. Кров залишила темні плями на тканині.

Увечері, коли в камері погасили світло, Людмила підійшла до Анниних нар, сіла на край. Матрац просів під її вагою. Вона довго мовчала, потім поплескала Анну по плечу.

— Молодець, докторко! — сказала вона тихо, майже по-доброму. — Може, ти тут і недарма. — Анна подивилася на неї, не розуміючи.

Людмила всміхнулася, і в цій усмішці було щось тепле, майже материнське. — Тут кожен за щось тримається. Ти от своє знайшла.

— Спи давай. — Вона пішла до своїх нар, і Анна залишилася сама в темряві. Під матрацом і далі лежало лезо, але вона більше про нього не думала.

Руки перестали тремтіти. Десь за ґратованим вікном ухала сова, і цей звук був майже заспокійливим нагадуванням, що світ за мурами все ще існує. Може, не все втрачено.

Може, і тут є для неї місце. Чутка рознеслася колонією швидше, ніж запах баланди коридорами. До обіду наступного дня біля дверей камери вже стояла черга.

Троє жінок, кожна зі своєю бідою. Одна показувала розпухлий палець, друга розмотувала брудний бинт на нозі. Третя просто стояла, притискаючи долоню до живота.

— Докторко, гляньте, га?.. — пробурмотіла перша, висока, з короткою стрижкою. — Нарив якийсь, болить страшенно. — Анна взяла її руку, повернула до світла, що пробивалося крізь ґрати.

Палець був червоний, гарячий на дотик, під шкірою зібрався гній. Вона обережно натиснула. Жінка зашипіла.

— Треба розкривати, — сказала Анна. — Інакше піде далі. У когось є хоч йод? Людмила кивнула, полізла в тумбочку, дістала пляшечку зеленки й половину бинта.

— Це все, що є, — сказала вона, простягаючи. — Берегла на чорний день. — Анна прожарила голку сірником, змастила зеленкою, швидким рухом розкрила нарив, видавила гній, обробила ранку.

Запах був різкий, кислий, але вона давно звикла не звертати на це уваги. — Обробляй двічі на день, — сказала вона, замотуючи палець рештками бинта. — Якщо почервоніння поповзе далі, одразу до мене.

До вечора вона оглянула всіх. Пояснювала, як доглядати за ранами, які ознаки потребують негайної допомоги: жар, почервоніння, запах гниття. Жінки слухали уважно, як студентки на лекції.

Хтось навіть записував на клаптиках паперу. За два дні її викликали до заступниці начальника колонії. Втомлена жінка подивилася на Анну поверх окулярів.

— Коваленко, вас переводять на чергування в санчастину, — сказала вона, гортаючи папери.

— Офіційно — помічницею медпрацівника. Але ми всі розуміємо, хто там буде головним. — Анна кивнула.

У грудях щось стиснулося. Не від страху, а від полегшення. Робота…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇