Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду

Мене звати Артем, мені сорок один, і за документами я просто водій рефрижератора. Ця історія почалася тієї ночі, коли я вперше зрозумів: не всі мертві в моєму кузові встигли померти.

«Я везу мертвих» — так, принаймні, написано в накладних. Рефрижератор гуде за спиною рівним, майже заколисливим гулом. Температура на табло тримається на позначці плюс чотири, як і належить.

У кабіні прохолодно, скло трохи запітніло, пальці на кермі зводить від холоду й напруження. Дорога з міста тягнеться сірою стрічкою крізь темряву. Ліворуч, десь осторонь, миготять червоні відблиски.

Там або працює артилерія, або горить склад. Уже навіть ніхто не уточнює. Праворуч — чорні поля, рідкісні лісосмуги, старі придорожні кафе без вивісок.

Фари вихоплюють з асфальту вибоїни, латки, сліди гусениць. На папері мій вантаж називається «Красиво і сухо». Тіла загиблих для подальшої ідентифікації та перепоховання.

У житті все простіше. Чорні мішки, бирки з номерами. Важке повітря, яке не завжди пахне так, як має пахнути морг.

Я веду цей двадцятитонний холодильник уже третю годину. Кермо тремтить у долонях, спина мокра від поту, хоча в кабіні майже зима. Не від спеки — від того, що сидить усередині й шкребеться.

Не в кузові — в голові. До війни я був звичайним місцевим водієм.

Водив рейсові мікроавтобуси, інколи підробляв на міжміських рейсах. Дружина, син, іпотека на двокімнатну десь між нормальним районом і промзоною. Мрії, як у всіх: взяти нормальну іномарку, віддати малого в секцію, з’їздити на море раз на пару років.

Потім усе посипалося. Спершу робота. Офіційний перевізник згорнувся, маршрутки передали своїм, і я виявився зайвим.

Потім квартира. Курси, кредити, реструктуризація, обіцянка банку почекати ще трохи, а потім коротка СМС. Об’єкт виставлено на торги.

Дружина не витримала. Сказала: «Мені потрібен чоловік, а не людина, яка щоночі дивиться в стелю й чекає сирен». Забрала сина й поїхала до родичів в інше місто.

Спершу ми телефонували одне одному, потім дедалі рідше, а потім я в якийсь момент зрозумів, що дзвоню тільки я. Війна робить із людьми страшну річ. Вона викликає звикання. До обстрілів звикаєш.

До новин звикаєш. До слів «загинув» і «зник безвісти» теж звикаєш. Тільки до одного не звикаєш ніколи.

До моменту, коли людині пропонують роботу, від якої пахне краще, ніж від звалища металобрухту, але гірше, ніж від будь-якої могили. Того, хто влаштував мене, звати Сергій Павлович. Раніше він був якимось начальником на складі, потім якимось заступником у гуманітарній конторі.

Люди в нас змінюють посади, але не змінюють звичок. Якщо сидів на потоках, назад за кермо рейсового мікроавтобуса вже не сядеш. Ми зустрілися в маленькому офісі на краю міста.

Кабінет без вивіски. На дверях табличка «Логістика і перевезення». Усередині стіл, два стільці й старий кондиціонер, який гудів, як літак, що помирає.

«Артем, так?» Сергій Павлович перегорнув теку, хоча точно знав, хто я. «Так». «Категорії є, стаж є, трасою ходив, аварій по твоїй лінії немає, документи чисті — це добре». Він говорив спокійно, майже по-батьківськи.

Тільки очі були як скляні, ті самі, що багато чого бачили й вирішили, що емоції — зайва розкіш. «Робота проста, — сказав він. — Рефрижератор. Офіційно возимо вантаж для перепоховання. Маршрут — із міста, далі за погодженням». «Тіла загиблих?» — спитав я. «Формально так. Ти водій. Твоє завдання — вчасно вийти, нікого не підрізати, не бухати за кермом і не ставити запитань. Усе».

Він поклав на стіл аркуш із сумою. Сума була такою, що в мене в голові відразу защовкали цифри. Скільки я зможу закрити боргів? За скільки місяців реально наздожену аліменти? Вистачить хоча б на те, щоб більше не жити в кімнаті в родича? «А нюанси?» — спитав я. «Нюанси є в лікарів і в тих, хто нагорі», — всміхнувся Сергій Павлович.

«Ти просто везеш. Усе інше не твоя справа». У той момент я зробив вигляд, що повірив…