Він шукав просту дівчину для догляду за дитиною. Деталь на шиї нової няні, що позбавила вдівця дару мови
— сказала вона. «Так.
Дев’яносто дев’ять і дев’яносто сім — це фактично сто». «Так». Вона кивнула.
Повільно, ніби розмовляла сама із собою. Потім підвела погляд на Артема, і він уперше за всі ці дні побачив у її очах те, що вона ретельно ховала за спокоєм — біль. Не злість, не образу, просто біль.
Той, що живе давно і який уже перестаєш помічати, поки щось раптом не розкриє його знову. «Я не знаю, як це називати, — сказала вона неголосно. — Що зараз відбувається?»
«Як називати вас? Що думати?» «Я теж не знаю», — чесно відповів Артем.
Вона подивилася на нього, трохи здивовано, ніби не чекала такої прямоти. «Я злюся, — сказала вона раптом. — Не на вас. Просто злюся.
На обставини. На листи, які не дійшли. На те, що мама прожила все це сама.
На те, що я виросла без…» Вона зупинилася. Продовжила тихіше: «Без батька».
«Я злюся на це, і я розумію, що злитися ні на кого, і від цього ще гірше». «Злитися можна, — сказав Артем. — Це чесно.
Ви не ображаєтеся?» «На що?» «Що ви говорите правду». Соня подивилася на нього довго.
Потім повільно видихнула, як людина, яка довго тримала щось важке і, нарешті, опустила. «Розкажіть мені про себе, — сказала вона. — Не біографію. Просто, яка ви людина.
Мама розповідала, але то був вісімнадцятирічний хлопець. Я хочу знати, який ви зараз». Артем помовчав.
Такого запитання йому не ставили давно, може, ніколи в такій формі. «Я впертий, — сказав він. — Іноді це допомагає, іноді заважає.
Я погано прошу про допомогу, вважаю, що маю давати собі раду сам, хоча розумом розумію, що це дурниця. Я люблю свою роботу, але вона ніколи не була для мене головною. Головним завжди був Мишко».
Він помовчав. «І Вероніка була. Поки була».
«Ви любили її?» «Так. Інакше, ніж у вісімнадцять років, але справжнім коханням. Вона була хорошою людиною.
Мишко від неї успадкував уміння відчувати людей, це точно її». Соня кивнула. Подивилася в бік коридору, туди, звідки ледь чутно долинав голос із аудіоказки.
«Він знає?» — спитала вона. «Що, результат прийшов? Ні. Я хотів спочатку поговорити з вами».
«Як ви йому поясните?» «Чесно, — сказав Артем. — Як умію». «Він серйозна дитина, він зрозуміє більше, ніж здається».
Соня помовчала. «Що буде далі? — спитала вона. — Ви думали про це?»
«Думав увесь день, — відповів Артем. — І ось що я скажу вам прямо, бо інакше не вмію. Я не хочу робити вигляд, що цього немає.
Що ви просто няня, що ми чужі люди, що нічого не сталося. Це було б неправдою». Він дивився на неї рівно.
«Але я також розумію, що ми не знаємо одне одного. Що не можна за один день стати сім’єю, це так не працює. Я не тиснутиму.
Не вимагатиму нічого. Я хочу тільки одного, щоб у нас був час. Щоб ми обоє зрозуміли, що це таке і що з цим робити».
Соня слухала, не перебиваючи. Коли він замовк, довго мовчала сама. «Ви сказали мені на першій співбесіді, — промовила вона нарешті, — що найважливіше для вас — чесність. Що ви хочете, щоб ваш син ріс поруч із людиною, яка не вдає?»
«Сказав». «Я теж не вмію вдавати, — сказала вона. — Це в мене від мами. Тому скажу чесно, я прийшла сюди, не знаючи, чого хочу.
Просто подивитися. Тепер я знаю, що ви не той, кого треба боятися». «І що Мишко?» Вона знову подивилася в бік коридору, і в її голосі з’явилося щось тепле.
«Що Мишко?» «Це щось, чого я не чекала». «Що саме?»
«Невідомо. Він узяв мене за руку в перший же день, — сказала вона тихо. — П’ятирічний хлопчик, якого я бачила вперше в житті. Узяв за руку й сказав, що я йому як сестра.
Я тоді подумала, це просто дитяча гра. Але тепер…» Вона похитала головою. «Тепер думаю, що діти іноді відчувають те, що дорослі ховають за цифрами й аналізами».
Артем подивився на неї. На бурштинові очі, на темне волосся, на срібний ключик, що трохи виглядав із-за коміра. Настин ключик. Настина донька.
Його донька. «Соню, — сказав він. — Я хочу спитати вас дещо.
І ви можете відповісти як завгодно, я зрозумію будь-яку відповідь». «Питайте». «Ви хочете, щоб це тривало?
Не робота це. Те, що між нами є. Батько і донька».
Вона дивилася на нього кілька секунд. У її погляді було багато всього. Утома, обережність, біль. І щось іще, тихе й живе.
«Так, — сказала вона. — Хочу. Тільки повільно.
Мені треба повільно». «Повільно, добре, — сказав Артем. — Повільно — це правильно».
Із коридору долинув тупіт маленьких ніг. І за секунду в дверях вітальні з’явився Мишко. Аудіоказка, мабуть, закінчилася.
Він подивився на батька. Потім на Соню. Потім знову на батька.
«Ви розмовляли», — повідомив він. «Розмовляли, — підтвердив Артем. — Про важливе».
«Про дуже важливе». Мишко пройшов до вітальні й діловито вмостився між ними на дивані. Ніби саме тут його місце, і він просто повернувся.
«Розкажете?»
