Він вважав мене безпорадною й бідною, аж поки моє зникнення не змусило його панікувати

Двері спальні розчахнулися так різко, що вдарилися об стіну. На порозі стояв Роман Дорошенко — високий, акуратно поголений, у бездоганній сорочці, ніби щойно вийшов не з машини, а з глянцевої реклами успішного життя. Волосся було зачесане назад, на зап’ясті блищав годинник, обличчя залишалося вродливим, але від цієї вроди тепер віяло чимось жорстоким. Мар’яна й раніше помічала в його погляді роздратування, зневагу, втому від неї. Сьогодні там було інше — майже радісна ненависть. Він тримав не аптечний пакет, а щільну темну теку.

— Романе… — голос у неї зірвався на хрип. — Де ліки? У мене температура. Голова розколюється.

Він усміхнувся так різко, що Мар’яна мимоволі зіщулилася.

— Ліки? Я приніс тобі засіб кращий. Для мене — так точно. Можна сказати, він вилікує все моє життя.

Він підійшов до ліжка й із силою кинув теку їй на ноги. Папери всередині глухо ляснули по ковдрі. Мар’яна нерозуміюче глянула спершу на теку, потім на чоловіка. Гарячка перетворювала все довкола на мутну млу, та його обличчя було моторошно чітким.

— Що це? — спитала вона.

— Відкрий, — відповів Роман. — Раз тобі так хочеться грати нещасну.

Вона насилу потяглася до теки. Пальці не слухалися, папір різав подушечки, печатка на конверті ніяк не піддавалася. Нарешті Мар’яна дістала кілька аркушів і побачила верхній рядок. Сенс слів дійшов не одразу. Він ніби пробивався крізь жар, слабкість і дзвін у вухах. Позов про розірвання шлюбу. Руки в неї обм’якли. Повітря стало мало, кімната різко звузилася, а холод, якого їй так бракувало весь день, раптом ударив у груди зсередини.

— Розлучення? — прошепотіла вона, підводячи очі.

Роман сів на край ліжка, але не поруч із нею, а на відстані, як сідають біля чогось брудного.

— А ти чекала іншого? Що я до кінця життя носитимуся з хворою, безпорадною злидаркою? Ти чуєш себе вночі? Кашляєш, стогнеш, валяєшся без сил. Мені набридло. Ти стала тягарем, Мар’яно. Важким, похмурим, непотрібним тягарем.

— Що я зробила? — сльози виступили самі, гарячі, солоні, принизливі. — Романе, я ж…

Вона хотіла сказати: я була поруч, коли ти не міг людям у вічі дивитися; я вірила в тебе, коли ти сам у себе не вірив; я мовчала про свої успіхи, щоб не ранити твою гордість. Але слова застрягли в горлі. Роман прийшов не говорити. Він прийшов винести вирок, наперед вирішивши, що все сказане нею буде жалюгідним виправданням.

— Ти нічого не зробила, от у цьому й проблема, — перебив він. — Нічого не дала мені. Нічого не принесла в цей дім. Подивися довкола. Дім, меблі, машина в гаражі — все записано на мене. Я працював. Я ризикував. Я будував це життя, а ти тільки сиділа тут і зображала страждалицю.

Мар’яна мовчала. Слабкість стискала горло дужче за будь-які слова. Він сприйняв це мовчання за капітуляцію й розправив плечі.

— Поділу не буде. Не мрій. Ти підеш звідси без копійки, бо в тебе нічого немає. Коли процес закінчиться, я одружуся з Веронікою. Вона здорова, вродлива й уміє бути поруч із чоловіком, який чогось досяг. На відміну від тебе.

Ім’я іншої жінки прозвучало не голосніше за решту слів, але саме воно вдарило глибше. Мар’яна заплющила очі. Отже, весь цей час поруч із її хворобою, самотністю й тривогою вже стояла чиясь тінь. Не підозра, не тьмяний запах чужих парфумів, не пізні повернення — тепер у тіні було ім’я.

— Завтра зранку, — продовжив Роман, — я не хочу бачити тебе в цьому домі. До світанку можеш полежати й пожаліти себе. Потім забирайся. Нічого не бери, крім того, що на тобі. Я пришлю людину перевірити, що ти зникла.

Вона дивилася на нього крізь сльози й жар. Їй хотілося закричати, спитати, як він міг, нагадати йому стару орендовану квартиру, порожній холодильник, його відчай після звільнення, її долоні на його скронях, коли він ночами не спав. Але голос ніби помер. Роман поправив манжет, наче завершив неприємну ділову зустріч.

— Ночуватиму я у Вероніки, в її апартаментах у діловому кварталі. Не збираюся дихати з тобою одним повітрям.

Він вийшов. Спальня здригнулася від грюкоту дверей, потім знизу долинув ще один удар — вхідні двері зачинилися. За кілька секунд рев спортивної машини віддалився від дому. Мар’яна лишилася сама, хвора, принижена, з паперами на ковдрі й відчуттям, що все, що вона називала шлюбом, щойно розчавили підбором. Вона плакала довго, доки сльози не скінчилися й обличчя не стало сухим від жару. Потім у цій спустошеності з’явилося щось інше — холодне, жорстке, майже ясне…