Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

Після програного суду Оксана, ледь стримуючи сльози, вела доньку до останньої електрички. Теплий вечірній вітер ворушив поли її лляної сорочки, ганяв платформою папірці й приносив запах розпеченого за день асфальту. В одній руці жінка несла важку валізу, другою міцно тримала Софію, ніби боялася втратити й її.

Десятирічна дівчинка мовчки крокувала поруч. Світлі пасма липли до вологих скронь, а заплакані щоки вкрилися червоними плямами.

— Мамо, тато й справді вирішив нас покинути? — Софія звела на матір розгублені очі. Її голос зривався не так від страху, як від неможливості збагнути те, що сталося.

Оксана змусила себе витримати цей погляд і відповіла: — Він сам обрав, як йому жити далі, сонечко.

Дівчинка сердито відкинула носком сандалі дрібний камінець. — Тоді я теж не хочу його бачити. Він же обіцяв подарувати мені собаку, а тепер… — Договорити вона не змогла, судомно вдихнула й притулилася обличчям до маминого боку.

Раптом маленькі брудні пальці вчепилися в ремінь її сумки. Оксана здригнулася й озирнулася. Перед нею стояв обірваний хлопчик років п’яти з замурзаним обличчям і величезними карими очима. Він тримався за сумку так, ніби це була його остання опора.

Софія миттю забула про власні сльози й нахилилася до хлопчика. — Мамо, хто він? Мабуть, загубився? Пам’ятаєш кошеня біля нашого під’їзду? Воно тоді так само дивилося.

— Не знаю, — прошепотіла Оксана, усе ще приголомшена. Дитина підвела до неї обличчя й майже беззвучно попросила: — Тільки не проганяйте мене.

Софія рішуче стиснула мамину долоню. У її очах замість недавньої образи з’явилася вперта готовність захистити того, кому було ще страшніше. — Ми тебе не проженемо. Правда, мамо? Йому обов’язково треба допомогти…