Він вважав мене безпорадною й бідною, аж поки моє зникнення не змусило його панікувати

Мар’яна повільно витерла щоки тильним боком долоні. Рух дався важко, та разом із ним ніби повернулася здатність думати. Роман бачив перед собою безпорадну жінку — і тому дозволив собі розкіш сказати все, що накопичилося в його зіпсованій гординею голові. Він не знав, що слабкість тіла ще не означає поразки. Він не знав надто багато.

Під звичайною подушкою нічого не було. Мар’яна обережно повернулася, приглушивши кашель, і намацала другу, запасну, яку завжди тримала трохи далі, на краю ліжка. Під нею лежав тонкий твердий предмет. Вона витягла телефон — новий, дорогий, без жодної подряпини, зовсім не схожий на старий апарат, який Роман звик бачити на її тумбочці. Цей телефон був її таємницею. На ньому не було сімейних фото, переписок, розважальних застосунків — нічого, що могло б привернути увагу сторонніх. Лише захищені робочі програми й один збережений контакт.

Екран ожив від відбитка пальця. Мар’яна відкрила список і натиснула на ім’я: «Директорка Галина Остапенко». Серце билося вже не тільки від гарячки. У грудях піднімалася лють — чиста й крижана, така сильна, що на мить відсунула біль.

Відповіли майже одразу.

— Добрий вечір, пані Мар’яно. — Жіночий голос був рівний, зібраний, але в ньому миттєво прозвучало занепокоєння. — Ви телефонуєте пізно. З вами щось сталося? Мені передавали, що ви погано почуваєтеся.

Мар’яна вдихнула глибше. Повітря дряпало горло.

— Галино, активуйте резервний план.

На тому кінці лінії настала коротка, щільна тиша. Директорка Остапенко вміла чути не лише слова, а й те, що стояло за ними.

— Зрозуміла. Що сталося?

— Роман вигнав мене. Подав на розлучення. Вважає, що я хвора злидарка і що все тут належить йому.

— Яка зухвалість, — у голосі Галини майнула сталь. — Пані Мар’яно…

— Мені дуже зле, — перебила Мар’яна. — Температура висока. Потрібна медична евакуація. Не звичайна лікарня. Приватна бригада з нашої клініки. Без сирен, без зайвих людей, без шуму. Приїжджайте самі. Заберіть мене звідси.

— Бригада найвищого рівня буде у вас менш ніж за пів години. Я їду особисто. Ви зможете протриматися?

Мар’яна глянула на аркуші, які Роман кинув на неї як вирок. Насилу стисла один із них у кулаці, зім’явши рівний юридичний текст.

— Зможу. Гра тільки почалася.

Вона вимкнула зв’язок і поклала телефон на груди. Жар і далі випалював сили, тіло тремтіло, але погляд змінився. У ньому більше не було зламаності. Роман пішов упевненим переможцем, навіть не підозрюючи, якої помилки припустився. Він вигнав із дому не бідну, залежну від нього дружину. Він вигнав власницю МЛ Холдингу — компанії, чий чистий прибуток щомісяця обчислювався сотнями мільйонів, а особистий дохід Мар’яни давно перевищував усе, чим Роман коли-небудь вихвалявся перед друзями.

Очікування тяглося болісно. Годинник у вітальні тепер здавався не просто звуком, а відліком перед ударом. Мар’яна стискала секретний телефон і прислухалася до дому. Їй ввижалося, що двигун Романа знову загуде у дворі, що він повернеться по забуті речі, по злість, по нову порцію приниження. Іноді її трусило від ознобу так сильно, що зуби цокотіли. Потім жар накривав знову, і кімната пливла перед очима.

За двадцять п’ять хвилин телефон беззвучно завібрував. Повідомлення від Галини: «Ми на місці. Двері не замкнені. Бригада заходить». Мар’яна видихнула. Роман, звісно, не повернув ключ. Він був надто самовпевнений, щоб уявити, ніби жінка, яку він залишив майже без тями, здатна зробити хоч крок проти нього. Вона відкинула ковдру. Босі ступні торкнулися килима, коліна одразу підломилися. Мар’яна вхопилася за стійку ліжка й, долаючи запаморочення, зняла з дверей довге пальто. Вона не піде зі свого дому в жалюгідному вигляді. Навіть тепер гідність має лишитися при ній…