Вона хотіла влаштувати дочок до мене в штат без роботи й досвіду, але одне запитання швидко все розставило по місцях

У переговорній повисла тиша. Чути було лише гудіння вентиляції. Віолетта лупала пухнастими віями, явно намагаючись зрозуміти, якою мовою до неї звернулися. Роза насупилася й потяглася до свого скляного амулета.

— Ти знущаєшся? — процідила Маргарита Генріхівна. — Які ще інциденти? Дівчата перекладатимуть папірці, за процесами стежитимуть, каву питимуть, клієнтам усміхатимуться.

— У нас немає посади «усмішка з кавою», — відрізала Ксенія. — Ми IT-інтегратор. Якщо клієнт дзвонить через сервер, що впав, ваша усмішка обійдеться мені в пів мільйона неустойки за кожну годину простою.

— Ой, та годі нагнітати, — фиркнула Лілія, відсуваючи аркуш. — Наймеш хлопців, які лагодитимуть ці ваші компуктери, а ми ними керуватимемо. Роздаватимемо завдання.

Ксенія подалася вперед. У її очах спалахнули холодні іскри чистого прагматизму.

— Отже так. Якщо ви хочете працювати, у мене є вільна вакансія. Молодший оператор кол-центру. Зміна дванадцять годин. Обід — сорок хвилин. Дві перерви на туалет по десять хвилин. Оплата відрядна: сто рублів за закритий тікет. Запізнення на хвилину — штраф. Особисті дзвінки в робочий час — штраф. Вихід завтра о восьмій ранку.

Обличчя сестер витягнулися. Віолетта видала тонкий звук, схожий на писк розчавленої іграшки.

— Ти смієшся? — заревла Маргарита Генріхівна, схоплюючись. Стілець із гуркотом відлетів до скляної стіни, і розробники за нею дружно підвели голови. — Мої дочки не сидітимуть на телефонах. Ми сім’я власника. Їм належать окремі кабінети.

— Власниця тут я. Олег — найманий працівник, якого від сьогодні відсторонено за фінансові махінації. Так, Маргарито Генріхівно, тепер собак ви годуватимете за свій рахунок, а не за рахунок моєї компанії…