Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

Увечері в новій квартирі пахло яблучним пирогом. Лідія прийшла в гості й принесла його в старій формі, загорнутій у рушник. Вона вже не виглядала тією настороженою жінкою з кафе. Втома нікуди не зникла, але в очах з’явився спокій, ніби вона нарешті перестала весь час чекати удару.

Вони сиділи на кухні. На столі стояли чашки з сервізу Семена — ті самі, з тонкою золотою облямівкою. Марта спершу боялася користуватися ними, здавалося, що це музейні предмети з чужого життя. Та потім Лідія сказала: «Якщо речі не служать живим, вони перетворюються на порох». І Марта дістала чашки з буфета.

— Уявляєш, — розповідала Лідія, поки Марта знімала чайник, — Машу перевели в хорошу школу. Вона тепер займається мовою з викладачем-іноземцем. Каже, вимова в нього смішна, але їй подобається.

— Це чудово, — Марта поставила чайник на підставку. — Вона рада?

— Спершу боялася. Потім прийшла після першого дня й сказала: «Бабусю, там ніхто не сміється, якщо ти чогось не знаєш». Для неї це вже щастя.

Марта сіла навпроти й узяла чашку.

— Я рада, що гроші пішли на потрібне.

Лідія посерйознішала.

— Не лише гроші. Знаєш, що змінилося найсильніше? Я перестала злитися. На матір, на Семена, на життя. Не одразу, звісно. Бувають дні, коли знову накочує. Але вже не так. Коли ви прийшли до мене й сказали, що хочете поділити спадщину, я раптом зрозуміла: світ не зобов’язаний бути таким жорстоким, яким я його собі пояснювала.

— Ми просто зробили те, що вважали правильним.

— Саме так. А це рідкість. Люди часто роблять те, що вигідно, а потім усе життя вигадують виправдання.

У передпокої грюкнули двері.

— Я вдома! — голос Богдана прозвучав втомлено, але бадьоро.

Він зайшов на кухню з блиском в очах, якого Марта колись майже забула. Зняв куртку, повісив її акуратно — не кинув на стілець, як раніше, — і поцілував Марту в маківку.

— Усе прийняв. Тканини чудові. Людмила Петрівна вже дзвонила, хоче замовити штори для спальні. Каже, якщо зробимо добре, приведе сусідку.

— Діло пішло, — усміхнулася Лідія.

— Обережно скажемо: ворушиться, — відповів Богдан і налив собі чаю. — Лідіє, а ви знаєте, що Семен теж починав із тканин?

Лідія підвела брови.

— Ні.

— Я в щоденнику вашої матері прочитав. У молодості він торгував тканинами. Потім зайнявся іншим, але починав саме так. Кумедно, правда?

Марта подивилася на чоловіка.

— Наче коло замкнулося.

— Або почалося нове, — заперечив Богдан. — Мені більше подобається ця думка. Ми не повторюємо минуле. Ми будуємо своє.

Вони замовкли. За вікном сутеніло, в будинку навпроти засвічувалися вікна. На кухні було тепло, пахло пирогом, чаєм і новою тканиною, яку Богдан приніс на рукаві, сам того не помітивши. Марта дивилася на них — на чоловіка й Лідію — і думала, як дивно доля вміє пов’язувати людей. Спершу — через чужу смерть і суперечку за спадщину, потім — через вибір, який робить їх майже рідними…