Пенсіонер на старій машині не поступився дорогою чиновнику з мигалкою — і зустріч закінчилася несподівано

Ранок понеділка почався так, ніби місто заздалегідь змовилося дратувати всіх без винятку. Автівки стояли щільно, майже бампер у бампер, повітря тремтіло від клаксонів, різких окриків із прочинених вікон і важкого запаху вихлопів. І лише узбіччям, здіймаючи сіру куряву, стрімко летів великий чорний седан із проблисковим маячком.

На задньому сидінні розвалився Олег Петрович — кремезний чоловік із важким підборіддям і звичкою дивитися на довколишніх так, ніби всі вони існували лише для того, щоб заважати йому жити. Він раз у раз кидав погляд на дорогий годинник, морщився й роздратовано нахилявся до водія.

— Романе, швидше. Чого ти плетешся? Об’їжджай он того, притиснися лівіше, — кидав він різким голосом. — Не бачиш, я запізнююсь?

У місцевій адміністрації Олег Петрович обіймав не найвищу посаду, але нещодавно зумів вибити собі право їздити зі спецсигналом і тепер користувався ним із насолодою людини, якій раптом дали відчути власну важливість. Сьогодні він поспішав на нараду, де, як він сам любив висловлюватися, мали вирішувати питання загального добробуту. А раз добробут був спільний, то стояти разом з усіма в заторі він, звісно, не збирався.

Чорна машина мчала вздовж застиглого потоку, лякаючи водіїв сиреною, сліплячи короткими спалахами маячка й протискаючись там, де місця майже не лишалося. Олег Петрович розпалювався дедалі дужче. Він погрожував Романові позбавленням премії, урізаною зарплатою, звільненням і ще десятком бід, хоча водій був винен лише в тому, що його начальник, як завжди, надто довго збирався.

— Газу дай! Узбіччя вільне, ти що, осліп? — зірвався чиновник, нахиляючись уперед так різко, що пасок натягнувся на животі. — За що я тобі плачу?