Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

— Мені час, — сказала Лідія, глянувши на годинник. — Маша чекає. Я обіцяла почитати їй перед сном.

— Приходьте в неділю, — запропонувала Марта. — Зробимо обід. Без приводу. Просто так.

Лідія підвелася й узяла сумку.

— Просто так — це як?

— По-родинному, — сказав Богдан.

Вона завмерла біля дверей.

— По-родинному?

Марта підійшла й допомогла їй застебнути пальто.

— А як іще? Ви тепер частина нашої родини. Хай не за документами й не так, як це прийнято пояснювати в анкетах. За вибором. Іноді це міцніше за кров.

Лідія нічого не відповіла. Тільки раптом обійняла Марту — міцно, незграбно, майже по-материнському. Потім так само швидко відпустила, ніби зніяковіла від власної поривчастості, попрощалася з Богданом і вийшла.

Коли двері зачинилися, у квартирі стало тихо. Богдан підійшов до Марти ззаду, обійняв за талію й уткнувся щокою у волосся.

— Ти щаслива? — спитав він.

Марта накрила його руки своїми.

— Так.

— Чесно?

— Чесно. Не так, як у казках. Не без страху, не без утоми. Але так.

— Я теж, — сказав Богдан. — Уперше за дуже довгий час.

Вони стояли посеред кухні, де ще пахло яблуками й свіжозавареним чаєм. Марта думала про те, як багато змінилося за три місяці. Не лише адреса, не лише рахунки, не лише робота. Змінилися вони самі. Або, може, перестали так люто захищатися одне від одного, що за захистом не лишалося місця для любові.

— Знаєш, про що я шкодую? — сказала вона раптом.

— Про що?

— Що не розповіла тобі одразу. Того вечора, коли почула розмову в маршрутці. Якби прийшла додому й сказала як є, ми б зекономили стільки нервів.

Богдан розвернув її до себе.

— Може, й так. А може, нам треба було пройти через усе це. Через твою недовіру, мою злість, Лідію, щоденник, квартиру Семена. Інакше ми б просто отримали гроші й зробили вигляд, що все налагодилося.

— А воно б не налагодилося?

— Не знаю. Але тепер я принаймні розумію: ми команда. Не коли все легко, а коли страшно. Коли гроші з’являються або зникають. Коли чужа правда руйнує плани. Лише разом це працює.

Марта дивилася йому в очі. У ті самі очі, які колись світилися ніжністю, потім згасли, а тепер знову оживали — не юнацьким блиском, а чимось глибшим, вистражданим.

— Я люблю тебе, — сказала вона. — Давно не казала. Але люблю.

— І я тебе.

Він поцілував її повільно, без поспіху, як на самому початку їхнього життя, коли ще здавалося, що попереду все можна збудувати правильно. Марта подумала, що, можливо, саме це і є їхня справжня спадщина: не квартира, не рахунок, не магазин, а другий шанс, який не видають за документами й не засвідчують печаткою…