Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

Після її відходу він не пішов оглядати сніг. Уже знав, чим закінчаться пошуки, і не хотів повторювати безглуздий обхід. Далі гостя з’являлася щоночі, але відповідати на всі запитання не квапилася. Павло поступово перестав наполягати: вона тут, їм добре розмовляти, а решта може зачекати. Йому дедалі менше хотілося перевіряти реальність того, що стало найважливішим у його днях.

Оксана охоче говорила про ліс. Розрізняла їстівні гриби, знала, де й коли збирати ягоди, як поставити сильце й визначити напрямок без компаса. Згадувала ведмедів, що колись виходили до бази, рись, яка трималася біля північних скель, звички інших звірів. Річки, висоти, непомітні стежки існували в її пам’яті так виразно, ніби вона й тепер щодня ходила цими місцями. Павло слухав із цікавістю, хоч і сам не був новачком.

Зате найзвичайніші речі часом ставили її в глухий кут. Якось вона попросила пояснити, що таке інтернет. Павло не надто на ньому знався й добирав слова довго, намагаючись розповісти простіше. Оксана слухала з таким щирим подивом, що на якийсь час стала схожа на дитину. Здавалося, для неї йшлося про вигадку, яка раптом виявилася правдою.

— Отже, це схоже на телевізор, тільки люди можуть відповідати одне одному?

— Приблизно. І писати можна, і дивитися, і розмовляти.

— І так спілкуються всюди?

— Хто захоче, той користується.

Вона похитала головою, усе ще обмірковуючи почуте.

— Стільки способів знайти одне одного, а самотності менше не стало.

Іншого вечора її зацікавила сигаретна пачка. Павло тримав сигарети на випадок приїзду когось із працівників, хоч справжніх гостей у нього майже не бувало. На цілком звичайній упаковці Оксана розглядала малюнок, як незнайому річ. Зауважила, що раніше таких картинок не бачила. Він хотів заперечити, що цей вид пачки пам’ятає мало не двадцять років, але слова так і не вимовив.

Одного разу Павло запропонував зробити її знімок на пам’ять. Для вахт у нього був старий надійний кнопковий телефон із камерою, і нічого особливого у своєму проханні він не бачив. Однак Оксана відразу відсунулася, ніби він мимохіть пригрозив їй чимось. На обличчі вперше з’явилася справжня тривога.

— Не знімай мене. Дуже тебе прошу.

— А що такого?

— Просто не треба. Будь ласка.

Більше пояснювати вона не стала. Павло прибрав телефон і до цієї розмови вже не повертався. Досі гостя нічого в нього не просила, і відмовити в такій дрібниці було б дивно. Тим паче йому зовсім не хотілося знову бачити переляк на її обличчі.

Минуло понад тиждень, але він майже перестав стежити за днями. Дати залишалися в службовому журналі, а для нього самого час ділився на очікування і нічні розмови. Після обіду Павло лягав поспати, щоб увечері не боротися зі втомою. З настанням темряви дедалі частіше опинявся біля дверей. Оксана приходила приблизно в один і той самий час, у незмінному легкому пальті, зі звичною печаллю в усмішці.

Він розумів, який це має вигляд. Самотній немолодий чоловік прив’язався до молодої жінки, яка вміє слухати й нічого не вимагає навзаєм. Ніяково було навіть перед самим собою: стільки прожито, стільки побачено, а поводиться, мов недосвідчений хлопчисько. Але ні сором, ні здорові міркування не допомагали. Питання про те, звідки береться гостя і куди зникає, він відсував дедалі далі, боячись зруйнувати те, що отримав.

Однієї з ночей, десятої чи одинадцятої, вони сиділи ближче, ніж раніше. Павло розповідав кумедний випадок з армійських навчань, і Оксана тихо сміялася, прикривши губи долонею. Він потягнувся до неї зовсім машинально, продовжуючи говорити, і торкнувся її пальців. Від дотику рука відразу сіпнулася назад. Холод був такий, ніби він доторкнувся до криги, щойно вийнятої з води.

У кімнаті тим часом стояла спека. Піч розжарилася, Павло давно сидів у самій сорочці й раз у раз витирав мокре чоло. Оксана завмерла; з її обличчя він зрозумів, що вона помітила все. Кілька секунд вони мовчали, і за цей час пояснення, якими він рятувався раніше, почали розсипатися. Він дивився на неї, вже майже розуміючи, чого так старанно не хотів розуміти.

— Оксано, послухай…

— Мені треба йти.

Вона підвелася так швидко, що він не встиг договорити. Павло попросив зачекати, ступив слідом і взяв її за плече. Крізь тканину він не відчув тіла — долоня ніби потрапила в порожнечу, пронизливо холодну, що завдавала різкого болю. Оксана обернулася. Біля її очей блищало щось схоже на замерзлі сльози.

— Пробач мені.

Вона зникла раніше, ніж він устиг розтиснути пальці. На найкоротшу мить у руці ще відчувалася тканина, потім зникла й вона. Павло залишився стояти посеред кімнати, дивлячись на збілілу ділянку долоні. Це було схоже на слід від сильного обмороження. Вагончик, щойно наповнений її голосом і сміхом, раптом став зовсім порожнім…