Після пологів чоловік відмовився від Оксани й дитини, але несподіваний дзвінок невдовзі змінив її становище

Телефон завібрував о пів на другу ночі. Оксана не спала. Вона лежала на вузькому лікарняному ліжку й дивилася в стелю.

Біла, байдужа, у дрібних тріщинах, які вона вже встигла перелічити тричі. Донька спала в прозорому боксі поруч, крихітна, зморщена, з темним пушком на голові. Оксана ще не звикла до того, що це створіння реальне, що воно дихає, що воно її.

Телефон завібрував знову. Вона потягнулася до тумбочки, не дивлячись.

Знайшла рукою холодний екран. Підняла. Повідомлення від Дмитра.

Вона відкрила його машинально, так, як відкривають повідомлення о другій ночі, не чекаючи нічого поганого, бо погане о другій ночі трапляється з іншими людьми: «Роби що хочеш із цією дитиною, я її не хотів. Додому не повертайся, замок змінено».

Оксана прочитала один раз, потім ще раз. Не тому, що не зрозуміла, вона зрозуміла одразу, з першого слова. Просто мозок кілька секунд відмовлявся прийняти, що це не сон, не марення від утоми, не помилка адресата.

Ні, усе правильно: його номер, його ім’я, її чоловік. Вона поклала телефон на тумбочку екраном донизу. За вікном була глибока осінь, і ліхтар у дворі пологового будинку хитався на вітрі, то яскравіше, то тьмяніше, то яскравіше.

Оксана дивилася на той ліхтар довго. Донька уві сні видала тихий звук — не плач, просто видих, — і Оксана машинально глянула на неї. Та спала.

Вії довгі, як у ляльки, кулачки стиснуті. Оксана перевела погляд назад на ліхтар. Вона не заплакала.

Сльози були десь там, у глибині. Вона їх відчувала, як відчувають тиск у вухах на великій висоті, але назовні вони не йшли. Можливо, тому, що вона надто втомилася за останню добу.

Можливо, тому, що частина її, та сама частина, яку виховав дитячий будинок, уже давно вміла чути погані новини й не ламатися одразу. Вона взяла телефон знову, написала відповідь: «Зрозуміло».

Надіслала. Поклала телефон. Потім встала, підійшла до боксу й довго дивилася на доньку.

Та дихала рівно. Грудна клітка підіймалася й опускалася. Повільно, без зусиль, ніби дихати було найпростішою справою на світі.

«Нічого, — сказала Оксана тихо. — Розберемося». Вона не знала, кому саме це каже.

Найімовірніше, собі. Вранці вона зателефонувала Наталі. Наталя взяла слухавку після першого гудка, хоча була сьома ранку, хоча вона працювала вчора до восьмої вечора, хоча ніхто при здоровому глузді не чекає дзвінків о сьомій ранку з добрими новинами.

«Слухаю», — сказала вона одразу, без «Алло», без «Хто це?» Просто «Слухаю». «Мені потрібна допомога», — сказала Оксана. Пауза, секунди три.

«Їду», — відповіла Наталя й поклала слухавку. За сорок хвилин вона стояла у дверях палати, розпатлана, у старій куртці, з пакетом, із якого стирчав термос і щось загорнуте у фольгу. Вона подивилася на Оксану, потім на доньку в боксі, потім знову на Оксану.

«Розповідай», — сказала вона. Оксана розповіла коротко, у трьох реченнях. Показала телефон.

Наталя прочитала повідомлення. Її обличчя не змінилося, тільки щось в очах стало жорсткішим, як буває, коли людина ухвалила рішення й уже не збирається його переглядати. «Добре», — сказала вона нарешті.

«Що тут доброго?» — спитала Оксана. «Добре, що ти мені подзвонила». Наталя поставила пакет на тумбочку, дістала термос, відкрутила кришку.

«Пий, там чай із цукром, не сперечайся. І слухай, що ми зараз робимо». Оксана взяла кришку-склянку.

Чай був гарячий і надто солодкий. Наталя завжди клала цукор із запасом, казала, що це для енергії. Оксана не сперечалася.

«Коли виписують?» — спитала Наталя. Вона присіла на край ліжка. «Післязавтра, якщо все нормально».

«Добре, поїдеш до мене. У мене є розкладачка, поставимо у вітальні. Для дитини все знайдемо. Раїса з третього поверху віддавала ліжечко, я візьму». «Наталю, я не можу до тебе переїхати». «Чому?» Оксана відкрила рота й закрила його.

«Тому що не можна — це не аргумент. Тому що незручно — теж. «Тому що в мене є інше місце».

«Ні, тепер уже немає іншого місця. Квартира Дмитра, його квартира. Він там змінив замок».

«Це тимчасово, — сказала Наталя, — поки не вирішимо, що далі. Усе, їдемо до мене, це не обговорюється». Вона говорила так, коротко, без пафосу, і в цьому не було ні жалю, ні послуги…