Вона розірвала сукню офіціантки — і не чекала
За місяць їхні зустрічі стали побаченнями. Дорогих ресторанів серед місць, які обирав Андрій, не було. Вони їли шаурму біля вокзалу, гуляли старим парком повз лавки з облупленою фарбою, дивилися в невеликому кінотеатрі давні фільми за квитками за пів ціни. Поруч із ним їй уперше за довгий час було легко зізнатися у своєму звичайному житті.
Не треба було вдавати власницю гарної машини чи квартири в центрі. Вона вважала Андрія таким самим небагатим чоловіком і тому не бачила між ними відстані, яку довелося б долати. Його товариство не вимагало від неї ні вдавання, ні зайвих витрат.
Під час однієї з вечірніх прогулянок набережною він подарував їй срібний браслет. Тонкий, без каміння, майже непомітний на руці.
— Дрібничка, зовсім недорога річ, — ніяково пояснив Андрій. — Мені хотілося лишити вам щось на пам’ять про себе.
Відтоді Оксана браслета не знімала. Внутрішній бік застібки вона ніколи як слід не роздивлялася, і крихітні вигравіювані ініціали поки що нічого їй не говорили. До банкетної зали вона теж прийде з цією простою прикрасою на зап’ястку, ще не розуміючи, що вона допоможе їй упізнати людину, яку вона покохала.
Тим часом Галині Петрівні ставало гірше. Лікарі заговорили про операцію, а разом із нею — і про суму, яку Оксана не могла зібрати. Вона заощаджувала, погоджувалася на додаткові зміни, шукала будь-який підробіток. Відпочинок дедалі частіше здавався їй часом, за який можна було б щось заробити для матері.
Андрій бачив, як вона виснажується. Запропонувати гроші означало поставити її в становище, якого вона не витримала б: Оксана вважала, що йому самому ледве вистачає на життя, і не прийняла б такої допомоги. Тому його турбота мала буденний вигляд. То він підвозив її старенькою машиною, то лагодив удома кран, то приносив продукти, коли вона затримувалася з матір’ю в лікарні. Усе це виглядало посильною допомогою людини, яка не багатша за неї, але готова розділити повсякденні клопоти. За цими вчинками не відчувалося ні щедрого покровительства, ні чужої зверхності. У її уявленні він теж багато працював і все ж знаходив для неї сили.
За тиждень до банкету зателефонували з клініки. Операцію призначили раніше, ніж гадалося, і тепер гроші були потрібні терміново. Оксана сиділа на кухні з телефоном у руках. Вона вже не могла стримати сліз: працювати ще більше було майже неможливо, а потрібна сума від того не ставала ближчою. Вона не бачила, до кого можна звернутися і що ще вдіяти. Усе, що вдавалося заробити до цього дня, вже йшло на лікування.
Андрій приїхав того ж вечора. Йому вистачило одного погляду на її обличчя, щоб зрозуміти, як мало зараз допоможуть звичайні слова втіхи. Він обійняв її й тихо запевнив, що все владнається. Оксана почула лише розраду — таке кажуть, коли люблять і не знають, як полегшити чужу біду.
Вона ще не знала, що наступного ранку рахунок клініки буде оплачено повністю. Платіж залишиться анонімним, ніщо не вкаже їй на Андрія. Поки що вона знала тільки його турботу й відчувала поруч людину, якій її біль не був байдужий. Про те, як мало їй відомо про його життя, Оксана навіть не здогадувалася…
