Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

Віра Павлівна Левченко йшла між рядами, піднявши посвідчення так, щоб його бачили камери. За нею заходили двоє оперативників. Вона рухалася без поспіху, і саме ця спокійна неквапність змусила зал стихнути сильніше, ніж крик.

— Слідча з особливо важливих справ Левченко, спеціальна слідча група, — сказала вона. — Назаре Олеговичу Гордейчук, на підставі щойно прозвучалих публічних пояснень про причетність до організації насильницьких дій щодо Мирона Середи ви затримуєтеся до з’ясування обставин.

Зал вибухнув шумом. Одні акціонери схопилися, вимагаючи припинити збори, інші, навпаки, втиснулися в крісла, боячись пропустити бодай слово. Журналісти кричали операторам, щоб ті тримали кадр на сцені. Назар спробував відступити, але один з оперативників уже опинився поруч.

Аркадій увесь цей час стояв нерухомо. Потім повільно опустився на стілець позаду трибуни. Не влучив у середину сидіння, сів на край — незграбно, по-старечому. У цьому русі було більше правди про його владу, ніж у всій сорокахвилинній доповіді.

Левченко підійшла до сцени.

— Аркадію Степановичу, у слідства є архівні документи тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року, що підтверджують фальсифікацію дати загибелі Петра Дорошенка, робітника, який загинув під час незаконного видобутку за межами дозволеної ділянки за розпорядженням вашого батька. Є висновок експертів щодо записки, знайденої в медальйоні загиблого й адресованої його дружині. Є показання Мирона Середи, запис Тараса Гайдука й публічні слова вашого племінника, щойно сказані перед камерами.

Аркадій підвів погляд. І вперше, здається, по-справжньому побачив Оксану — не прізвище у справі, не незручний пункт у старому протоколі, а живу жінку, в якої він украв сім років.

— Дорошенко, — вимовив він тихо. — Я навіть не пам’ятаю вашого обличчя з того суду.

Оксана підвелася. Голос її був несподівано спокійний.

— А я пам’ятаю кожен день після нього, Аркадію Степановичу. Сім років я пам’ятала людей, які вирішили, що моє життя дешевше за їхнє мовчання.

Вона дістала медальйон. Маленький потемнілий овал пройшов із нею колонію, ліс, мерзлу могилу й лікарняний коридор. Вона підняла його так, щоб камери побачили.

— Мій батько вибив тут дату. Сховав записку за фотографією й сподівався, що колись хтось відкриє кришку. Його звали Петро Дорошенко. Він загинув у ніч із чотирнадцятого на п’ятнадцяте березня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року. Не вдень п’ятнадцятого, як написано в документах. А вночі, якої для вашого рудника офіційно не існувало.

Вона поклала медальйон на порожнє крісло поруч. Повільно, як кладуть на стіл головний доказ.

— Я прошу одного: поверніть йому справжню дату смерті. Все інше хай вирішує суд.

У першому ряду почався рух. Члени ради директорів один за одним підводилися з місць. Хтось робив вигляд, що відповідає на терміновий дзвінок, хтось просто відходив до бокового виходу. Фінансовий директор демонстративно відсунув стілець подалі від Аркадія, ніби пів метра відстані могли врятувати від падіння репутації.

Оперативник підійшов до Гордейчука й вимовив формальні слова про затримання для допиту у справі про службове підроблення, приховування обставин загибелі робітника й можливу причетність до замаху на свідка. Аркадій підвівся повільно, ніби раптом постарів не обличчям, а всім скелетом. Проходячи повз перший ряд, він не знайшов жодного погляду, готового зустрітися з його власним…