Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям
Перші хвилини все виглядало саме так, як було задумано службою протоколу. На екрані за сценою змінювалися фотографії кар’єрів, техніки, усміхнених робітників у касках, нових гуртожитків і дитячих майданчиків, збудованих коштом холдингу. У залі слухняно плескали в потрібних місцях. Люди в перших рядах кивали не стільки словам, скільки звичці визнавати за Гордейчуком право говорити від імені цілого краю. Нікому з них не хотілося думати, що за рівними діаграмами можуть стояти нічні зміни без допуску, підмінені дати й чужі життя, списані в графу нещасних випадків.
Оксана дивилася на сцену й відчувала, як у ній піднімається не страх, а дивний спокій. Сім років вона уявляла цих людей величезними, майже недосяжними. Тепер бачила перед собою просто чоловіка з сивим волоссям, племінника з сіпнутою вилицею, адвоката, який надто часто перемовлявся з охороною. Вони все ще були небезпечні. Але вже не здавалися небожителями. Правда зменшувала їх до людського розміру.
Доповідь тривала майже сорок хвилин. Цифри видобутку, плани модернізації, соціальні програми, подяки колективу за працю в суворих умовах. Аркадій говорив рівно, не заглядаючи в папери, а зал слухав так, як слухають того, від кого залежать контракти, зарплати, посади й спокійна старість. Назар двічі виходив до мікрофона, розповідав про нові виробничі процеси й щоразу на частку секунди затримував погляд на третьому ряду, де сиділа Надія.
Коли дійшли до запитань із залу, модератор із приклеєною усмішкою оголосив:
— Кілька хвилин для акредитованих акціонерів. Представляйтеся, будь ласка: прізвище й кількість акцій.
Мирон підвівся повільно. Палиця стукнула об підлогу. Спершу зал продовжував перешіптуватися, не розуміючи, хто цей старий у сірому пальті. Потім тиша пішла хвилею — від перших рядів до останніх.
— Середа, — сказав він. Мікрофон у проході підсилив голос, який ще недавно був хрипким шепотом людини, викопаної з мерзлої землі. — Мирон Антонович Середа. Триста сорок акцій, отриманих у тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому році за роботу на руднику. П’ятнадцять років — начальник архіву й дільниці.
Аркадій застиг із мікрофоном у руці. Обличчя його зблідло не поступово, а відразу, ніби хтось погасив у ньому внутрішнє світло.
— Цього не може бути, — вимовив він. І вперше за роки публічних виступів його голос дав тріщину. — Середа помер п’ять років тому.
— Мене закопали живим, Аркадію Степановичу, — відповів Мирон. Він говорив повільно, виразно, даючи словам дійти до кожного ряду. — За те, що я знав забагато про смерть Кирила Волошина. І за те, що ця жінка…
Він повернувся й указав палицею на п’ятий ряд. Зал, як один організм, обернувся слідом за жестом. Оксана встала.
— Була засуджена за вбивство, якого не вчиняла, — продовжив Мирон. — Бо правда вела до людей із вашого кабінету.
Шум піднявся миттєво. Журналісти потяглися вперед, оператори розвернули камери, акціонери почали переглядатися. Назар зірвався з місця швидше, ніж устиг подумати. Він вихопив мікрофон у модератора, і сам цей жест видав паніку краще за будь-які слова.
— Провокація! — викрикнув він. — Ця людина хвора. П’ять років невідомо де, психіка зруйнована. Його використовують конкуренти, щоб зірвати збори й зганьбити компанію.
— Назаре Олеговичу, — спокійно промовила Надія з третього ряду. Вона підвелася, тримаючи в руці диктофон. — Тоді поясніть, чому на записі від дванадцятого числа ви наказуєте Тарасу Гайдуку ліквідувати Мирона Середу, посилаючись на розпорядження Аркадія Степановича, якого, за словами самого Гайдука, не існувало?
Назар розтулив рота. У цій короткій паузі він ще міг обрати мовчання. Але обрав лють.
— Запис вирвано з контексту, — сказав він. — Це робоча розмова, яку навмисне спотворено. Гайдук нестабільний, у нього свої мотиви для обмови, його показання…
— Ви щойно підтвердили, що знайомі зі змістом запису, — перебила Надія.
На секунду зал став майже беззвучним. Назар зрозумів, що сказав зайве. Обличчя його застигло, очі метнулися до дядька.
— Гайдук не мав права записувати наші розмови, — вичавив він. — Будь-який суд визнає це незаконним…
— Будь-який суд спершу спитає, навіщо вам знадобилася така розмова, якщо нічого злочинного не відбувалося, — пролунав голос від бокових дверей…
