Вони були певні, що залишаться безкарними, аж поки одного дня не зникли в лісі

Павло довго сидів мовчки, потім вийшов до гаража й повернувся зі зв’язкою ключів. Усередині стояв старий повнопривідний фургон — непримітний, важкий, справний і повністю заправлений. У кузові зберігалися мотузки, кріпильні ремені й робочі інструменти. Павло не питав, що саме знадобиться: йому було досить розуміти, що рішення вже ухвалене.

Максим не хотів втягувати друга ще глибше. Павло вже відбув своє покарання й зумів збудувати нове життя, тому всі подальші дії мали лишитися на совісті однієї людини. Забравши ключі, Максим запитав, чи не знає приятель адреси Остапа Мироновича Гайдука. Старому лісникові було сімдесят три; після двадцяти років ув’язнення його звільнили за станом здоров’я, і він оселився в маленькому селі біля великого лісового масиву.

Два роки Остап Миронович ділив камеру з Максимом і говорив про ліс із тією теплотою, з якою інші згадують дім або дітей. Він знав повадки ведмедів, міг за слідом визначити вік звіра, розрізняв рух рисі там, де решта бачили лише гілку, що колихнулася. Особливо часто старий розповідав про рудих лісових мурах, величезні мурашники й суворий лад, якому підпорядковувалися мільйони крихітних істот.

Павло розшукав адресу через старих знайомих. На світанку Максим виїхав із міста й до полудня дістався села, що складалося з десятка будинків уздовж занесеної снігом дороги. Оселя лісника стояла останньою, майже біля самих дерев. Поруч темніла перекошена лазня, а дровітня під навісом сягала даху.

Остап Миронович упізнав гостя одразу й обійняв із несподіваною для його віку силою. Посадив за стіл, налив чаю зі старого металевого чайника, розпитав про звільнення й заходився розповідати про своє тихе життя. Максим слухав про літні гриби, заячі стежки й рідкісні мисливські виходи, не перебиваючи. Старий сам помітив приховане напруження й невдовзі відсунув чашку.

У теплій кімнаті пахло димом, сушеними травами й хлібом. Після міста й довгої зимової дороги ця проста обстановка на короткий час нагадала Максимові дім, якого більше не існувало. Остап Миронович бачив переміну в колишньому співкамернику: той сидів надто рівно, майже не торкався чаю й увесь час тримав долоню біля внутрішньої кишені з листом. Тому старий не розтягував звичних розпитувань.

Погляд лісника став уважним і чіпким. Він не став питати, як справи, а відразу поцікавився причиною приїзду. Максим відповів, що шукає місце з трьома великими мурашниками біля міцних дерев — подалі від доріг і людського житла. Остап Миронович не перепитав. Він лише повільно склав на столі вузлуваті пальці й довго дивився в обличчя колишнього співкамерника.

Максим колись розповів йому про чужу аварію, угоду й людей, які пообіцяли дбати про матір і наречену. Тепер старий зрозумів досить, хоча ще не знав, що сталося після звільнення. У його очах не було ні подиву, ні осуду, лише важка зосередженість людини, яка помітила на стежці небезпечний слід. Нарешті Остап Миронович підвівся й пішов до сусідньої кімнати…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇