Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

Арина повернулася пізно, вичавлена після зміни в аптеці. Пальці пахли антисептиком і паперовими пакетами, голова гуділа від чужих прохань, рецептів і нескінченних запитань. Їй хотілося лише тиші, гарячого чаю і кількох хвилин, коли ніхто нічого від неї не вимагає.

Але вже в передпокої вона зупинилася.

На гачку висіла незнайома куртка — темна, поношена, з витертим коміром і несподівано яскравою підкладкою. Не Кирила. Не її. Чужа.

Арина повільно зняла взуття й прислухалася. З кухні долинав голос брата, пожвавлений, майже святковий. Йому відповідала жінка. Спокійно, впевнено, так, ніби в цій квартирі вона не гостя, а людина, якій давно відомо, де лежать ножі, сіль і чисті рушники.

Арина пройшла коридором майже безшумно, але Кирило все одно помітив рух.

— Арин, ти вже прийшла? — гукнув він. — Іди сюди, я вас познайомлю!

Вона зайшла на кухню й побачила біля плити жінку років тридцяти п’яти. Коротке темне волосся, уважні очі, усмішка — не тепла, а господарська. У руках вона тримала сковорідку так невимушено, ніби готувала тут щовечора.

Кирило стояв поруч і світився від задоволення.

— Це Інга, — сказав він. — Вона тепер поживе з нами. І її донька, Міла, теж.

На мить Арині здалося, що вона недочула. Слова вдарилися об повітря й зависли між ними, важкі, неможливі.

— З нами? — перепитала вона, намагаючись говорити рівно. — Кириле, а мене ти коли збирався поставити до відома?

Брат одразу втратив упевненість. Потер шию, відвів погляд.

— Я думав, ти нормально поставишся. Ти ж завжди казала, що близьких треба підтримувати.

— Близьких?