Вони були певні, що залишаться безкарними, аж поки одного дня не зникли в лісі

Лісник повернувся з великим аркушем цупкого паперу, на якому від руки були нанесені стежки, яри й умовні позначки. Хрестики, стрілки й пунктирні лінії виглядали безглуздим візерунком, але Остап Миронович упевнено знайшов потрібну точку. Від міста слід було довго їхати старою лісовозною дорогою, потім звернути туди, де звичайної дороги вже не було, й орієнтуватися за струмком, модриною, розколотою блискавкою, та кам’янистим підйомом.

У глибокій лісовій низині була галявина з трьома старими кедрами. Біля кожного багато років існував мурашник заввишки майже з людський зріст. Лісник бачив їх іще під час роботи й запам’ятав через незвичні розміри та рівний, безперервний гул улітку. До найближчого житла було дуже далеко, зв’язок там не ловив, а випадкові люди не з’являлися роками.

Максим кілька разів провів пальцем по намальованому маршруту, намагаючись утримати в пам’яті всі орієнтири. Помилка в тих місцях означала не зайвий поворот, а довгі години серед однакових стовбурів. На карті були позначені яр, струмок, кам’янистий підйом і модрина з розколотою верхівкою — ті самі точки, які перелічував лісник. Шлях вів туди, де людські правила швидко переставали діяти.

Максим згорнув карту й поклав до внутрішньої кишені поруч із материнським листом. Два клапті паперу мали зовсім різну вагу. Один вів до слів, яких він боявся, другий — до місця, де збирався завершити розпочате. На порозі Остап Миронович затримав його за плече й попросив приїхати знову, коли все скінчиться. Він не уточнив, що саме має скінчитися, і Максим не став відповідати.

Дорогою назад Максим зупинився біля господарського магазину й купив велику каністру. Потім побачив невелику пасіку біля траси й придбав стільки меду, скільки вміщалося в цю ємність. Веселий пасічник вирішив, що покупець готується до лазні чи родинного свята, і довго радив, як зберігати продукт. Максим мовчки розрахувався й поставив важку каністру в кузов.

У місті він узяв три невеликі пляшки води, гнучкі трубочки, кілька білих карток і товстий водостійкий маркер. Продавчиня здивовано подивилася на суворого чоловіка з тюремним татуюванням, який купував приладдя для коктейлів, але нічого не спитала. У машині Максим поклав картонки на кермо. На першій написав: «Олексій Петрович Мельник. Учитель. П’ятдесят вісім років. Убитий».

Друга картка призначалася Галині Андріївні Кравченко — матері, яка померла в шістдесят сім років у цілковитій самотності. Перед третьою Максим просидів довше. Оксані зараз було тридцять шість, однак на картоні він указав двадцять дев’ять — вік, у якому вона ще лишалася собою, будувала плани й чекала весілля. Потім дописав: «Жива, але зламана».

Чорні літери лягли рівно, без тремтіння. Максим перечитав три написи й прибрав картки до конверта, окремо від материного листа. Лише тепер він дозволив собі визнати, що рішення набуло форми: у нього були карта, місце й три імені. Залишалося зрозуміти звички людей, які сім років жили так, ніби за ними не існувало жодного боргу…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇