Вони були певні своєї переваги, але не знали головного про жінку перед ними

Ігор трохи нахилив голову.

— Вважайте, що вам пощастило. Цього разу вони живі. Але якщо почнете шукати нас, якщо підете до своїх або в поліцію, якщо ця справа хоч десь спливе — ми повернемося. І тоді ніхто не піде живим.

Віра стояла нерухомо. Обличчя лишалося кам’яним, але всередині піднімалася лють така холодна, що майже не була схожа на почуття. Вона запам’ятовувала все: голос Ігоря, темп мовлення, висоту плечей, розташування прожекторів, взуття людей, запах машинного мастила, напрямок, звідки приїхав мікроавтобус, навіть те, як один із викрадачів переносив вагу на ліву ногу, ніби беріг праве коліно.

Один із чоловіків розрізав стяжки. Софія кинулася до Віри й повисла в неї на шиї.

— Віро… я так боялася…

Віра притисла сестру до себе. Тамара Миколаївна плакала, не намагаючись приховати сліз. Ілля Сергійович підійшов мовчки й поклав руку доньці на плече. Його пальці тремтіли. Для людини, звиклої бути захисником, це було страшніше за біль.

Прожектори згасли. Грюкнули двері. Двигун заревів, і мікроавтобус помчав розбитою дорогою.

Вони лишилися самі під холодним нічним небом.

— Ходімо, — тихо сказала Віра. — Машина біля воріт.

Дорогою мати уривками розповідала, як їх схопили біля дому, заткнули роти, зв’язали, відвезли до підвалу. Софію забрали майже одночасно й привезли туди ж. Їх тримали в темряві, годували абияк, не били, але постійно погрожували. Три дні вони жили в очікуванні, що двері відчиняться і все закінчиться погано.

Ілля Сергійович майже не говорив. Віра бачила, як він стискає щелепи. Його мовчання було важчим за сльози.

Вона відвезла їх додому. Софія заснула в машині, прихилившись до її плеча. Батьки сиділи ззаду, тримаючись за руки. Віра вела мовчки й думала про Романа Грачова.

Він вирішив, що налякав її. Вирішив, що змусив заплатити й замовкнути.

Він помилявся.

Глибоко. Смертельно.

Пізніше, коли батьки нарешті лягли, Софія, вже провалюючись у сон, прошепотіла:

— Ти ж знайдеш їх?

Віра погладила її по волоссю.

— Знайду. Усіх до одного.

Це була не втіха. Це була клятва.

Вранці Віра сиділа в себе вдома за столом, заваленим паперами, роздруківками, картами й фотографіями. Вона не спала. Спершу оформила відпустку за сімейними обставинами. Офіційно — щоб допомогти батькам і сестрі відновитися після пережитого. Насправді — щоб почати особисту операцію.

Вона розуміла: йти офіційним шляхом зараз не можна. Роман Грачов надто довго лишався на волі не тому, що був невидимкою. У нього були зв’язки, гроші, люди, готові попередити його про будь-який рух. Один хибний запит, один допитливий співробітник, один дзвінок не туди — і докази зникнуть, а родина Віри знову опиниться в небезпеці.

Вона почала з пам’яті…