Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

Марина спустилася вичищеними від снігу бетонними сходами районного відділу й вдихнула морозне повітря. Після задушливого, просякнутого фальшивою турботою кабінету Корнієнка цей пекучий холод видався їй майже рятівним. Вона поправила комір сірого пальта й звірилася зі своїми записами.

Наступною точкою її маршруту значилася місцева амбулаторія — єдина медична установа на 3000 жителів селища, де мали фіксуватися всі травми й смерті робітників ліспромгоспу. Будівля амбулаторії знайшлася на сусідній вулиці. То був приземкуватий, потемнілий від часу дерев’яний зруб із похиленим ґанком.

Усередині густо й важко пахло хлоркою, змішаною із застарілим запахом дешевих медикаментів і вогкістю. У вузькому коридорі з облупленою олійною фарбою на стінах не було жодного пацієнта. Тишу порушувало лише монотонне гудіння старого холодильника в процедурній.

Марина штовхнула оббиті дерматином двері з табличкою «Фельдшер». За пошарпаним білим столом сидів немолодий чоловік у пом’ятому медичному халаті, поверх якого була накинута в’язана безрукавка. Він щось писав у товстому журналі, низько схилившись над сторінкою.

Марина підійшла впритул до столу й розкрила червоне посвідчення слідчої обласної прокуратури. Чоловік підвів голову. Його погляд ковзнув по золотому службовому тисненню, потім перевівся на обличчя Марини.

У цю саму секунду сталося те, що Марина бачила сотні разів у своїй практиці, але до чого неможливо було звикнути. Людина перед нею фізично змінилася в розмірах. Вона ніби здулася, втягнула голову в плечі, а її обличчя, секунду тому виражаючи лише втомлену нудьгу, миттю набуло землисто-сірого відтінку.

«Мені потрібні медичні картки й акти про нещасні випадки на вісьмох загиблих робітників ліспромгоспу», — промовила Марина своїм рівним тихим голосом, прибираючи посвідчення до кишені. «За останні чотири роки. Включно зі справою Бондаренка Павла Васильовича від 12 листопада».

Фельдшер повільно поклав ручку на стіл. Його пальці помітно тремтіли. Він спробував зчепити кисті в замок, але це не допомогло вгамувати дрібне, зрадливе тремтіння, яке передалося передпліччям.

«Нема карток», — видушив він, голос зірвався, прозвучавши жалюгідно й сипло. Він відкашлявся й повторив, дивлячись не на Марину, а кудись у кут столу. «Нема карток, громадянко слідча. І актів нема».

«На якій підставі медична документація, що підлягає суворому архівному зберіганню, відсутня в державній установі?» Марина не підвищувала тону.

Її запитання падали важко й розмірено, як краплі крижаної води. «Згоріли вони». Фельдшер судомно ковтнув, його кадик сіпнувся над коміром сорочки.

«Навесні діло було. Проводку замкнуло в архіві. Стара проводка, ще шістдесятих років.

Шафа дерев’яна спалахнула, поки гасили — усе паперове на попіл. Нічого не лишилося». Це була груба, примітивна брехня.

Фельдшер навіть не намагався зробити її правдоподібною. Він сидів перед нею, згорбившись, і Марина фізично відчувала тваринний, паралізуючий страх, що йшов від нього. Ця людина не була співучасником убивств.

Він був звичайним сільським медиком, якого система зламала через коліно. Він чудово розумів, що прокуратура в обласному центрі — це далеко. Це абстрактні закони на папері.

А майор Корнієнко і його бригадир Гринчук — це тут. Це реальна сила, яка завтра може влаштувати йому такий самий нещасний випадок дорогою додому. Марина дивилася на його збілі кісточки пальців.

Вона могла натиснути. Могла пригрозити статтею за приховування доказів, за службове підроблення, за перешкоджання слідству. У бойовому відрядженні вона вибивала показання з материх прапорщиків-тиловиків, ламаючи їхні психологічні захисти за 15 хвилин.

Але тут це не мало сенсу. Страх перед господарем лісу був у рази сильніший за страх перед Кримінальним кодексом. До горла Марини повільно підкотила нудота.

Це була не реакція на їдкий запах хлорки в кабінеті. Це була фізіологічна реакція на глуху, непробивну стіну людського жаху, яка відрізала це селище від решти світу надійніше, ніж північні сніги. У селищі не діяв закон.

Тут діяло право сильного. «Я вас зрозуміла», — коротко кинула Марина. Вона розвернулася й вийшла з кабінету, залишивши фельдшера сидіти в напруженій, застиглій позі.

На вулиці Марина зробила кілька глибоких вдихів, проганяючи нудоту, що підступила. Морозне повітря обпекло легені, повертаючи ясність думки. Раптом тишу селища розірвав дзвінкий, заливистий дитячий сміх.

Марина повернула голову. За метрів сто від амбулаторії на невеликому пагорбі кілька дітлахів у різнокольорових в’язаних шапках із захопленим вереском з’їжджали вниз на старих алюмінієвих санчатах. Цей безтурботний чистий звук створював чудовий контраст із тим мороком, що ховався за дверима сусідніх будинків.

Життя тривало, діти гралися на снігу, поки їхні батьки безслідно зникали на мертвих ділянках, а матері боялися вимовити зайве слово. Марина звірилася з адресою. Барак номер вісім на околиці селища.

Там жила вдова останнього загиблого робітника, Оксана Петрівна Бондаренко. Саме та жінка, яка, за розрахунками Марини, мала знати найбільше. Барак виявився довгою, осілою будівлею з потемнілого бруса.

Фарба на віконних рамах давно облупилася, ґанок перекосився, а з підвальних продухів тягнуло вогкістю й гниллю. Марина піднялася рипучими сходами й увійшла в темний коридор, що пах кислими щами й сирими дровами. Двері потрібної квартири були оббиті дертим, вицвілим дерматином, з-під якого стирчали шматки сірої вати.

Вона постукала. Три короткі, чіткі удари. За дверима довго стояла тиша…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇