Вони покинули дівчину, яку вважали безнадійною, але за п’ять років її повернення змінило все

Вовк сам зайшов у клітку, замкнув за собою двері й віддав ключ мисливцеві. Найстрашніша кара — не смерть. Це життя, позбавлене сенсу.

Підвал будинку в невеликому селищі. 5:30 ранку. Оксана нарешті відійшла від Кирила, але скальпель у руці лишився як нагадування про те, хто тут установлює правила.

Вона підійшла до Павла. Однією рукою тримала інструмент напоготові, а носком черевика підштовхнула до нього наручники, що лежали на підлозі. — Пристебнися, — скомандувала вона.

— Ліву руку пристебни до труби опалення. Праву затягни ременем на підлокітнику. Ключі кинь мені.

Павло підкорився. Пальці, звиклі підписувати багатомільйонні контракти й натискати на спусковий гачок, тепер тремтіли, як у паралітика. Замок клацнув сухим, гидким звуком.

Він кинув ключі на підлогу. Оксана відштовхнула їх ногою під крісло, куди Павло поки що не міг дотягнутися. Тепер він був знерухомлений.

Великий і жахливий Князь, господар міста, сидів у старому дерев’яному кріслі, розіп’ятий власною покірністю. Його життя і життя сина висіли на кінчику тонкого сталевого леза в руках жінки, яку він вважав пилюкою. Оксана стала навпроти нього.

Повільно, не відводячи погляду від його обличчя, вона потягнула за зав’язки маски. Тканина впала, відкриваючи обличчя. Бліде, втомлене, красиве холодною, неживою красою.

Павло жадібно вдивлявся в її риси. Він шукав у пам’яті конкуренток, дружин ворогів, когось значущого. Але перед ним стояла незнайомка.

— Ну? — спитала вона тихо. — Тепер розумієш, хто перед тобою, Павле? — Князь повільно кивнув. Піт заливав йому очі, щипав шкіру.

— Ти та студентка із зимової траси, — видихнув він. — Але я не пам’ятаю твого обличчя. Не пам’ятаю навіть імені.

— Ніхто мене не посилав, Павле.

Оксана сумно, ледь помітно всміхнулася. — Я прийшла сама. Згадуй, Павле.

— 2000 рік. Лютий. Траса.

— Чорний джип і дівчина, яку ти викинув у сніг, як використану серветку. — Князь завмер. Чоло прорізала глибока зморшка.

Він прокручував у голові сотні епізодів своєї бурхливої молодості. — Та із сауни, яку ми… — невпевнено промовив він.

— Оксана, — сказала вона.

— Мене звати Оксана. — Князь щиро здивувався. У голосі промайнуло навіть щось схоже на обурення.

— Через це? Через той раз? Ти що, хвора? Минуло п’ять років! Я б тобі грошей дав! Я б тобі квартиру купив у центрі! Навіщо цей цирк? — Він не розумів. Щиро не розумів. У його системі координат зламане людське життя було просто прикрою неприємністю, яку можна залити грошима, як пожежу водою…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇