Однокласники вважали її невдахою, аж поки одна мить не показала, ким вона стала насправді.

— Оце так зустріч! — Мирон підвівся з-за столу й широко розвів руки, ніби перед ним була не колишня однокласниця, а давня приятелька, з якою вони розійшлися тільки вчора. — Надька Пугач власною персоною. Яким вітром? Я думав, ти такі місця обходиш десятою дорогою.

— Здрастуй, Мироне, — спокійно сказала вона.

Худорлява жінка в синіх джинсах і коричневій водолазці дозволила йому обійняти себе, але сама лише коротко торкнулася його плеча. Волосся було стягнуте тонким хвостом чорною оксамитовою резинкою, обличчя лишалося стриманим, майже непроникним. На тлі блискучої зали, дорогих келихів і вбраних колишніх однокласників вона здавалася надто простою.

— А ми якраз гадали, куди наша Пугач поділася, — протягнув Тарас Руденко, високий, рум’яний, із тією самою неприємною усмішкою, від якої в Надії колись німіли пальці. — Опудало наше шкільне.

Прізвисько вдарило точніше, ніж вона чекала. Його вигадав саме Тарас: спершу викрикнув у коридорі, потім повторив на перерві, а далі підхопили всі. З п’ятого класу й до випускного вона була для них не Надею, не відмінницею і навіть не Пугач, а Опудалом.

Вона намагалася сперечатися, скаржитися, мовчати, робити вигляд, що не чує. Не допомагало нічого. Дівчата не заступалися, хлопчаки змагалися, хто скаже болючіше. У класі швидко знайшли того, кого можна цькувати безкарно, і цією мішенню стала вона…