Вони вважали її звичайною куховаркою, аж поки події в лісі не відкрили її справжню сутність.

Лариса вимила кухлі, зняла фартух і вдягла ватник. Дім Данилюка стояв біля самого лісу. Старий, але міцний, із великим городом під снігом. Він відчинив одразу, ніби почув її кроки заздалегідь, і не виказав здивування.

— Павле Мироновичу, можна зайти?

— Заходьте.

У хаті пахло смолою і вареною картоплею. Данилюк повісив її ватник біля дверей, поставив чайник і сів навпроти. Лариса дивилася на його викривлену кисть, пряму спину й обличчя, яке вміло приховувати вираз, а тому для уважної людини показувало багато.

— Ви казали, що були сапером.

— Був.

— Такі навички, мабуть, не зникають?

Він повільно кивнув.

— Залежить від того, для чого знадобилися.

— Мені потрібна одна невелика річ.

Вона пояснила, яка саме. Данилюк не перебивав. Вислухавши, якийсь час дивився на стіл, потім підвів очі.

— Навіщо?

— Щоб урівноважити сили.

За вікном під чиїмись далекими кроками поскрипував сніг. Данилюк думав близько десяти секунд.

— Коли треба?

— Коли зможете. Поспіху немає.

— Зроблю.

Вони допили чай мовчки. Розмова зайняла рівно стільки слів, скільки було потрібно, і Лариса цінувала це не менше за точність добре нагостреного ножа. Зайві пояснення збільшують кількість випадковостей.

За чотири дні Данилюк поклав на кухонний стіл невеликий згорток у промасленій тканині. Лариса розгорнула його, взяла предмет у руку, перевірила звичними рухами й сховала до внутрішньої кишені фартуха поруч із ножем. Павло Миронович стояв біля дверей, дивлячись у вікно.

— Вистачить, — тихо сказала вона.

Йшлося не тільки про Бугая. Передусім — про неї саму, про чекання, що тяглося з вересня.

Данилюк ледь помітно хитнув головою.

— Я буду поблизу.

— Не треба.

— Я не питаю дозволу.

Лариса подивилася на його спину в старому бушлаті. Іноді люди приймають рішення не з обов’язку і не з прихильності. Просто внутрішній устрій не дозволяє їм пройти повз, коли треба лишитися. Командир Богдан був таким. Доктор Дорошенко був таким. Тепер поруч був Данилюк.

— Добре, — сказала вона.

Більше вони цієї теми не торкалися. Артем прийшов о шостій, як завжди, взяв лопату й почав чистити ґанок. Лариса спостерігала крізь вікно й відчувала, що чекати лишилося недовго. Перед ворожим рухом на війні змінювалося повітря — невловно, але цілком виразно. Тепер відбувалося те саме. Темп наростав, і вона була до нього готова.

Третього лютого лісове господарство закінчило зміну раніше: на естакаді обірвався головний трос, ремонт відклали до ранку. Робітники повернулися до селища близько третьої, їдальня зачинилася о четвертій. Вечері за розкладом не було. Лариса відпустила роздавальницю Софію до дитини й сказала, що сама закінчить прибирання.

Артем пішов ще о першій, пославшись на невиразну причину. Вона не запам’ятовувала пояснення — значення мала тільки квапливість. Зазвичай він затримувався на порозі, балакав, зображаючи невимушеність, а тепер схопив шапку й навіть не попрощався. Сам того не розуміючи, він передав сигнал: усе станеться сьогодні.

Лариса вимила казани, склала миски й протерла столи у звичному порядку. Потім зняла робочий фартух і вдягла майже такий самий, але з додатковою щільною прокладкою біля внутрішньої кишені. Там лежали ніж і згорток Данилюка. У залі вона залишила одну лампу біля входу, решту погасила. З вулиці приміщення виглядало робочим: світло, тінь жінки біля плити, жодної тривоги.

Вона поставила воду для завтрашнього бульйону й узялася різати цибулю спиною до зали. Очі лишалися сухими. О сьомій на ґанку з’явилися троє. Ще до того, як відчинилися двері, Лариса розрізнила їх за кроками. Важкий і неквапний належав Бугаєві. Частий, трохи нервовий — Левкові. Артем ступав легше, відставав і кілька разів зупинявся.

Двері відчинилися.

— Зачинено, — сказала Лариса, не обертаючись.

— Ми помітили, — відповів Бугай. — Ненадовго зайшли.

Троє увійшли. Двері не грюкнули: Левко обережно прикрив їх і засунув засув. Отже, ніхто не мав увійти. Або вийти…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇