Вони вважали її звичайною куховаркою, аж поки події в лісі не відкрили її справжню сутність.

— Поїсти знайдеться? — спитав Бугай.

— Після закриття нічого не подаю.

— Шкода.

Він пройшов до зали. Стілець біля вікна рипнув — Бугай сів на своє звичне місце.

— Тоді посидь із нами. Поговоримо.

Лариса закінчила рух, поклала ножа вздовж краю дошки й обернулася. Левко прихилився до стіни біля дверей, сховавши руки в кишені. Артем стояв біля стійки й дивився в підлогу. По напружених плечах було видно, що йому не по собі. Два місяці спільної роботи не зробили його союзником, однак породили смутний неспокій, який він не вмів пояснити.

— Чаю будете?

Бугай коротко засміявся. Йому подобалося, що все розвивається за планом.

— Давай чай.

Вона поставила чайник і приготувала спершу три кухлі, потім дістала четвертий.

— Собі теж? — зауважив Бугай.

— Холодно.

Вода закипала близько трьох хвилин. Бугай мовчав і стежив за кожним її рухом. Левко біля дверей хрустів пальцями. Артем не змінював пози. Лариса стояла до них спиною й перевіряла в пам’яті відстані: від плити до стійки дев’ять кроків, від стійки до дверей сім. Кілька тижнів тому вона пройшла цей шлях у порожній залі багато разів. Помилки не було.

Вона розлила чай, поставила один кухоль Бугаєві, другий віднесла Левкові. Артемові нічого не запропонувала. Він міг не зрозуміти маленького знака, але знак було подано. З четвертим кухлем Лариса сіла навпроти Бугая.

У листопаді він розглядав її як річ. Тепер дивився як на завдання. Такий перехід означав, що думати про куховарку довелося більше, ніж він планував.

— Із вересня тут живеш? — почав він. — Уже влаштувалася?

— Влаштувалася.

— Подобається?

— Робота є. Дах є.

Бугай задоволено кивнув.

— Скромній людині легко жити. Я й сам зайвого не прошу. Хочу, щоб у селищі був порядок: крамниця працює, клуб працює, їдальня годує. Кожен знає, що йому належить. Ти розумієш порядок?

— Розумію.

— І своє місце знаєш?

Лариса дивилася спокійно — без покори й без виклику.

— Знаю.

— Тоді труднощів між нами не буде.

Після короткої паузи Левко перестав хрустіти пальцями. Артем нарешті підвів очі, на мить глянув на Ларису й знову втупився в підлогу.

Бугай відкинувся на спинку стільця.

— Кажуть, у місті тебе чекають гроші.

— Кажуть.

— Скільки?

Вона витримала секунду, ніби вирішувала, чи варто відповідати.

— Триста. Після дядька лишилося.

Сума здавалася досить скромною, щоб не викликати підозри. Бугай подумки її зважив.

— Харченко дозволу не дає?

— Ні.

— Я можу домовитися. За половину. За тиждень з’їздиш і повернешся.

Лариса подивилася в кухоль, ніби обдумувала пропозицію.

— Сто п’ятдесят за дозвіл?

— Усе чесно.

— Добре.

Бугай усміхнувся, уже вважаючи розмову завершеною. Тоді вона вперше за вечір підвела очі просто на нього.

— Мироне Даниловичу, ви знаєте, що Павло Миронович під час війни був сапером?

Пауза змінилася. Зовні Бугай лишився нерухомим, лише погляд став уважнішим. Левко відлип від стіни.

— Ну і що?

— Він розповідав, як знімають розтяжки. Цікава робота. Якщо точно знаєш місце натиску, все безпечно. А якщо не знаєш, краще нічого не чіпати.

У залі стало чути, як потріскує вогонь у плиті. Бугай вивчав її обличчя, намагаючись вирішити, чи почув погрозу, чи звичайну фразу. Не можна відповісти на погрозу, якщо її не вимовлено. Не можна показати страх перед словами про чужу професію, не визнавши, що зрозумів прихований сенс.

— Ти про що говориш?

— Про саперів. Рідкісна спеціальність.

Лариса помітила ту саму мить, коли людина перераховує відоме й виявляє брак даних. На розвідувальній підготовці вчили бачити такі переходи раніше, ніж співрозмовник устигне їх сховати. Бугай підвівся повільно, зберігаючи спокійний вираз, підійшов і зупинився надто близько. Він звик керувати розмовою через простір: той, хто змусив іншого відсунутися, ніби отримував владу.

— Розумна жінка, — сказав він неголосно. — Розумні живуть довше.

Лариса не ворухнулася. Відстань лишалася саме такою, яку вона заздалегідь прорахувала.

— Вірно.

Бугай поклав долоню на стіл поруч із її кухлем.

— Значить, домовилися. Половина суми.

— Домовилися.

Він прибрав руку й кивнув Левкові. Той підійшов до дверей і потягнув засув. Метал брязнув, але не зрушився. Левко смикнув сильніше, потім узявся обома руками. Лише з третьої спроби засув піддався.

За дверима стояв Данилюк. У старому бушлаті й шапці, з опущеними вздовж тіла руками. Він мовчки подивився на Левка, потім перевів погляд на Бугая.

— Павле Мироновичу, якими долями? — рівно спитав Бугай.

— Ішов повз. Побачив світло, вирішив перевірити.

— Тут усе нормально. Ми вже йдемо.

— Бачу.

Данилюк не рухався. Він був менший за Бугая і помітно старший, однак у нерухомості літнього сапера відчувалася така певність у власних руках, що Бугай подивився на нього трохи швидше, ніж хотів. Потім вийшов першим. Левко пішов за ним, Артем прослизнув останнім, не підводячи голови.

Павло Миронович увійшов, зачинив двері й одним легким рухом посунув той засув, із яким Левко вовтузився майже пів хвилини.

— Умієте, — зауважила Лариса.

— Умію.

Вона зібрала кухлі й поставила свіжий чай. Данилюк опустився на стілець важко, як сідають літні люди після довгого дня.

— Вони повернуться, — сказав він.

— Знаю.

— Скоро.

— Знаю.

За вікном гавкав собака, то замовкаючи, то починаючи знову. Лариса тримала кухоль рівно, дихання не збивалося. Ніж і промаслений згорток лежали в кишені. Розмова про сапера налякала Бугая, а люди, які будують владу на страху, особливо погано переносять власну тривогу. Він не чекатиме тиждень. Спробує знищити джерело невідомості раніше, ніж невідомість отримає ім’я.

Данилюк допив чай і підвівся.

— Я буду вдома. Якщо знадобиться — один стукіт.

Лариса кивнула. Після його відходу погасила лампу й пройшла кухнею в темряві. Вона знала кожен крок. Долоня лягла на холодний метал плити. Очікування нагадувало ніч перед завданням, коли варіанти вже зведені до одного і лишається тільки виконати прийняте рішення. Це був не спокій у звичному сенсі. Радше ясність, у якій тіло й розум нарешті говорять однаково.

За десять хвилин Лариса запалила маленьку кухонну лампу й поставила бульйон на завтра. Повільно різала цибулю, не порушуючи робочого ритму. Вона була певна: Бугай прийде знову раніше, ніж обіцяв. Так і сталося. Але те, що сталося після його повернення, лишилося між чотирма стінами їдальні й людьми, які на світанку вирішили про це мовчати…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇