Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці

Список особистих речей, переданих у комору. Гаманець, у ньому двісті сорок дві тисячі готівкою і службовий проїзний квиток. Годинник наручний.

В’язка ключів, чотири штуки. Носова хустинка.

Сірникова коробка, напівпорожня. Документи. Паспорт, військовий квиток, посвідчення.

Усе. Папірець. Який папірець? Будь-який папірець.

Записка. Аркушик із блокнота. Клаптик газети.

Чек. Щось таке, що чоловік міг покласти в нагрудну кишеню або у внутрішню кишеню піджака. «Тут немає нічого такого».

Лариса кивнула. Один раз. «А нагрудну кишеню дивилися?» «Я особисто не дивився.

Дивився санітар при надходженні». «Хто санітар?» «Хвилинку». Остапенко встав, пішов.

Повернувся за п’ять хвилин із молодим хлопцем у світло-блакитній піжамі санітара. Хлопцеві було років двадцять п’ять. Обличчя в нього було просте, невинне.

Він просто не розумів, навіщо його привели. «Сашку, скажи, ти при надходженні чоловіка роздягав? Тарасенка, дванадцята година була?» «Роздягав». «Нагрудна кишеня?» «Нагрудна.

Порожня була. Я пам’ятаю, там значок був, ювілейний, більше нічого». «А внутрішня піджака?» «Я в піджак не лазив.

Його вже швидка розрізала, щоб дефібрилятор прикласти». «Де піджак?» «У його мішок поклали. З рештою одягу.

У коморі, дев’ятий ящик». Лариса встала, не сказала ні слова. Просто пішла в напрямку ліфта.

Остапенко поспішив за нею. «Ларисо Сергіївно, зараз не можна в комору. Комора зачинена до ранку, ключ у чергової по корпусу».

«Володимире Борисовичу, відчиніть мені комору». «Я не маю права». «Володимире Борисовичу, я двадцять років на залізниці.

Я знаю все про регіональне відділення і про всіх у цій лікарні, зокрема про вас. Я знаю, кому ви винні і скільки. Ви можете не відчинити двері, а можете відчинити.

Зараз ви відчините мені комору». Остапенко подивився на неї, мовчки. Потім пішов до ліфта.

За дванадцять хвилин вони стояли в напівпідвальному приміщенні лікарняної комори перед оцинкованою шафою, на якій був виведений номер дев’ять. Лариса відчинила ящик. Усередині лежав чорний поліетиленовий мішок, зав’язаний за кути.

Вона розв’язала. Усередині — одяг чоловіка. Штани, сорочка, шкарпетки.

Піджак, розрізаний по правому боку. Туфлі. Запах.

Звичайний запах чоловіка. Одеколон, шипр, трохи поту, тютюн. Лариса не плакала.

Тільки нижня губа в неї здригнулася один раз. Вона дістала піджак, розстелила на столі. Засунула руку у внутрішню кишеню.

Порожньо. У бічні кишені. Порожньо.

Промацала підкладку. Підкладка була стара, розірвана в одному місці, давно, не сьогодні. Засунула пальці в дірку.

Там під підкладкою лежав папірець. Це була сірникова коробка. Не та, що була в загальній кишені.

Інша. Маленька, пом’ята, зі стертим малюнком на етикетці. Лариса вийняла її.

Відкрила. Усередині сірників не було. Усередині був складений учетверо клаптик паперу, відірваний від аркуша в клітинку.

Вона розгорнула. Це був чоловіків запис. Олівцем, нерівно, видно, писав у дорозі на ходу кілька цифр.

Шестизначний міський номер обласного центру. Над номером дві літери. Л. Б. Лариса дивилася на ці літери.

Довго. Не моргаючи. Потім акуратно склала папірець назад.

Поклала в коробку. Коробку прибрала у внутрішню кишеню свого пальта. Підвела очі на Остапенка.

Володимире Борисовичу, я нічого звідси не брала. Ви нічого не бачили. Добре.

Вона вийшла з комори, вийшла з лікарні. Надворі був жовтневий холод. Ні, ще вересень, але ночі вже зимові.

Вона дійшла пішки до телефонної будки на розі вулиці біля лікарні. Із будки набрала номер. Дівчино, з’єднайте з вузловим містом.

Лінійний відділ транспортної поліції. Черговий. З’єдную.

У слухавці шипіло. Потім відповів чоловічий голос. Лінійний черговий, лейтенант Черненко.

Лариса не назвала свого імені. Вона сказала тільки одне. Скажіть, у вас сьогодні в лінійному відділі помічник прокурора області Ковальчук Оксана Миколаївна.

Це правда? У слухавці стало тихо. Дуже тихо. Черговий мовчав секунд п’ять.

Це була довга тиша. Той, хто сидить на комутаторі, має відповідати відразу. Або так, або такої інформації не маю.

П’ять секунд тиші — це означає, що в чергового на столі лежить інструкція, як відповідати на це запитання, і інструкція була розпливчаста. Не уповноважений повідомляти, сказав нарешті Черненко. Зрозуміло, дякую.

Лариса поклала слухавку. Вона зрозуміла. Двадцять років у системі навчили її розуміти тишу краще, ніж слова.

Якщо черговий мовчить п’ять секунд, значить, є. Якщо є, значить, правда. Значить, прокурорку справді викинули з вагона.

Значить, викинули її на її власному маршруті, з її власного поїзда номер 44, бригадиром якого був її Макс. Значить, її Макс був причетний. Значить, її Макс сьогодні о восьмій вечора зайшов у кабінет Савченка «не по роботі», як він їй сказав уранці, коли виходив із дому…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇