Вони вже ділили метри живого батька. Генiальний фінансовий хід пенсіонера
Я кажу, нічого. Знову мовчання.
Довге. Чую, як він дихає в слухавку. Потім каже: «Тату, але чому? Ми ж твої діти. Ми ж сім’я».
Я мало не засміявся. Сім’я. Він сказав, сім’я.
Людина, яка здала мене в будинок для літніх і приїхала один раз за рік, каже мені про сім’ю. Я сказав: «Синку, сім’я — це коли приходять, коли дзвонять, коли пам’ятають. Ти востаннє був у мене чотири місяці тому».
Торт привіз і годину посидів. Годину. За цілий рік.
А Сергій, сусід, приїжджає до мене щосуботи. У дощ, у сніг, у мороз. Оце сім’я.
Він почав виправдовуватися, що робота, що бізнес, що часу немає. Що він хвилюється, але не може все кинути й їздити. Я слухав і думав.
А в Сергія ж теж є справи, теж є життя. Але він знаходить час. Щосуботи.
Дві години на дорогу в один бік. Бо хоче. Бо йому не байдуже.
Я сказав Андрію: «Синку, я не злюся на тебе. Я не мщу. Я просто зробив вибір».
Я лишив свою спадщину людині, яка була поруч. Ти нею не був. Він поклав слухавку, не попрощавшись.
За годину подзвонила Світлана. Вона плакала. Одразу, з першого слова.
Казала, як я міг, адже вони мої діти, вони мене люблять. Я відповів: «Світочко, любити — це дієслово, це дія, це не слово». Ти можеш казати «люблю» щодня, але якщо ти нічого не робиш, це порожній звук, як відлуння в порожній кімнаті.
Вона почала казати, що приїжджала, привозила продукти, прибирала. Я нагадав, що приїжджала вона раз на місяць. А потім здала мене сюди й приїжджала раз на чотири місяці.
Я сказав: «Світочко, я не дорікаю тобі. Ти доросла людина, у тебе своє життя». Але я теж доросла людина, і я маю право розпоряджатися своїм майном так, як вважаю за потрібне.
Вона замовкла, потім тихо спитала. «Тату, а якщо ми заберемо тебе додому? Якщо ми все змінимо? Ти перепишеш назад?»
Ось, ось воно. Ось заради чого дзвінок. Не заради того, щоб попросити пробачення.
Не заради того, щоб сказати, що вони були неправі, а заради квартири, заради дачі, заради грошей. Якщо ми заберемо тебе, ти перепишеш? Торг, угода, бізнес.
Ти мені, я тобі. Я сказав: «Світочко, я не торгуюся. Я вже прийняв рішення».
Воно остаточне. Вона заплакала ще дужче. Поклала слухавку.
Наступного дня вони приїхали. Обоє. Андрій і Світлана.
Без попередження. Увірвалися в мою кімнату, ніби вона їхня. Андрій стояв червоний, злий.
Світлана заплакана. Вони почали говорити водночас, перебиваючи одне одного. Що я з’їхав з глузду.
Що мене, мабуть, цей сусід обробив. Що треба перевірити мою дієздатність. Що вони звернуться до суду.
Я сидів на ліжку й слухав. Спокійно, без емоцій. Бо я вже все пережив.
Увесь біль, усе розчарування. Усю гіркоту. Ще там, у ті перші ночі, коли лежав і дивився в стелю.
Я вже відгорював. Мені вже нічим було боліти. Я почекав, поки вони виговоряться.
Потім сказав сісти. Вони сіли. Як діти.
Як маленькі діти, яких батько посадив і зараз буде вичитувати. От тільки я не вичитував. Я просто сказав правду.
Я сказав: «Андрію, Світлано. Я ваш батько. Я дав вам життя».
Я виростив вас. Я вивчив вас. Я працював на заводі 40 років, щоб ви ні в чому не мали потреби.
Я купив квартиру. Збудував дачу. Допомагав вам грішми.
Коли в тебе, Андрію, бізнес ледь не завалився, я віддав тобі свої заощадження. Коли тобі, Світлано, потрібна була допомога з іпотекою, я допоміг. Я ніколи нічого не просив навзаєм.
Ніколи. Я не просив грошей, не просив подарунків, не просив поїздок на море. Я просив одного.
Щоб ви були поруч. Щоб дзвонили. Щоб приїжджали.
Щоб пам’ятали, що у вас є батько. А ви здали мене в будинок для літніх. Сказали місяць.
Минув рік. За цей рік Андрій був у мене два рази. Два рази, сину.
Світлана — три рази. Три рази, доню. А Сергій, мій сусід, був у мене 52 рази.
Щосуботи. Рахуй сам, я не божевільний. Я при здоровому глузді.
Нотаріуска це підтвердила. Моє рішення остаточне. Квартира, дача, гроші — це все моє.
Я заробив це своїми руками. Я маю право розпорядитися цим так, як вважаю справедливим. Андрій встав і вийшов.
Грюкнув дверима. Світлана сиділа й плакала. Потім теж встала й пішла до дверей.
Біля дверей обернулася й сказала:
