Вони загнали старого в глуий ліс, не підозрюючи, що в темряві він виявиться зовсім не таким безпорадним

Студень не зрозумів. Він позадкував, тримаючи обріз наведеним, намацуючи ногами тверду опору. Один крок, другий, третій.

Під ним неголосно, м’яко хруснуло. Снігова кірка осіла, і незамерзла чорна вода поглинула його так само тихо, як ліс приймав усе, що було йому чуже. Степан постояв ще хвилину, дивлячись на темну пляму біля берега, потім повернувся й пішов назад, до свого кордону, не озираючись.

Ліс прибрав за собою. До світанку бригада, перед якою три роки стелився весь район, як сила більше не існувала, а селище прокинулося в тиші, від якої людям стало не по собі. Зранку біля крамниці не було жодної машини.

Не сиділи на ґанку колишньої контори важкі хлопці, лускаючи насіння й проводжаючи перехожих мертвим поглядом. Не приходив збирати данину верткий чоловічок із записником. Тиша.

Та сама, якої в цих краях не було відтоді, як Студень прибрав ліс до рук. Спершу люди не вірили. Потім, до полудня, селищем поповзли чутки.

А було ось що. Тих, кого Степан пов’язав уночі в лісі, знайшли до ранку зв’язаними власними ременями, розсадженими під ялинами, продубілих від холоду, переляканих до сивини, але живих.

Усіх до одного. Старий не зачепив жодного з них більше, ніж було потрібно, щоб вони перестали бути небезпечними. Одного з молодих Степан відпустив сам.

Степан розв’язав його, поставив на ноги, дав ковтнути гарячого чаю з фляги, щоб той не впав дорогою, і сказав йому лише кілька слів, неголосно, дивлячись просто в зіниці:

— Іди в селище, хлопче, розкажи все, як було. Про темряву, про яму, про річку. І скажи всім, хто захоче сюди сунутися: до далекого кордону дороги нема. Зрозумів?

Хлопець зрозумів. Зрозумів так міцно, що невдовзі виїхав із цих місць назавжди й більше нікому не показувався…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇