Вони загнали старого в глуий ліс, не підозрюючи, що в темряві він виявиться зовсім не таким безпорадним

Він не вбивав направо й наліво, він вимикав їх одного за одним. Тихо знімав зі стежки то одного, то другого, зв’язував їхніми ж ременями й відтягував під густі ялини, подалі від вітру, щоб не замерзли на смерть. Він не був різником, він був ловчим, а ловчий бере чисто.

Один із хлопців, відбившись від своїх, прихилився до стовбура, важко дихаючи, й закурив, щоб уняти тремтіння. Вогник сірника в темряві було видно здалеку. Це була його остання дурість тієї ночі.

Він не встиг навіть затягнутися. Чиясь рука м’яко затиснула йому рота, щось на мить стиснуло йому шию, і світло згасло. Отямився він уже зв’язаним, у заметі, під ялиною, живий і неушкоджений, і до ранку тихо скиглив, боячись ворухнутися.

До середини ночі від грізної бригади лишилася жменька, і тоді Студень зрозумів, що полюють уже на нього. Він біг по кризі річки, провалюючись у сніг, задихаючись, загубивши шапку. Двоє останніх його людей відстали десь позаду, в темряві.

Він лишився сам. Товстий, розніжений містом чоловік, звиклий лякати інших, тепер сам тремтів, як загнаний заєць. Позаду — він відчував це спиною — ішов той, від кого не втекти.

Степан гнав його не навмання. Він гнав його туди, куди треба. До високого скелястого берега, під урвище, де річка робила крутий вигин.

Це місце Степан знав краще за всіх на світі. Тут, біля самого берега, з-під землі бив теплий ключ. Він не замерзав навіть у найлютіші морози.

Зверху теплу воду прикривали тонкий оманливий наст і шар пухкого снігу. На вигляд це був міцний білий берег. Насправді — ополонка, прикрита сніговою кіркою.

— Стій, старий! — закричав Студень, розвертаючись і зводячи обріз. — Стій! Або стріляю!

Степан зупинився. Він стояв за кроків десять, спокійний, трохи схиливши голову набік, як тоді на ґанку.

— Біжи, хлопче, — сказав він неголосно. — Ще кілька кроків назад. Там тобі буде тихо…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇