Ворона три дні билася в скло автобуса на одному повороті. Водій відмахувався — а потім вийшов

Людей ставало дедалі більше. Літній Мирон, який погано чув на одне вухо, не зрозумів попереджень і рушив стежкою. Одразу троє чоловіків схопили його за рукав і відтягли назад.

— Куди ви? Там струм! — прокричали йому майже в саме вухо.

Усвідомивши, наскільки близько підійшов до небезпеки, старий затремтів і почав квапливо хреститися. Михайло з чверть години стояв перед стежкою, мов вартовий. Він захрип, сорочка промокла від дощової води й поту, руки помітно тремтіли, але відійти вбік він не дозволяв собі ані на крок.

Сміх зник. Люди мовчки переводили погляд із дроту на настовбурчену ворону, а потім на водія, якого ще зовсім недавно вважали диваком. Птах сидів на пошкодженій опорі й більше не метався. Він ніби розумів, що людина нарешті побачила небезпеку і тепер не дозволить нікому зайти в кущі.

Нарешті розбитою ґрунтовою дорогою, подаючи тривожний сигнал, під’їхала аварійна машина. З неї вискочили фахівці в захисних касках. Старший наблизив вимірювальний прилад до оплавленого кінця й миттю змінився на обличчі.

— Дріт під напругою, — сказав він, відступаючи. — Хто його виявив? Хто повідомив?

Усі подивилися на Михайла. Той не став нічого пояснювати, лише підняв руку й указав на ворону. Фахівець простежив за його жестом, побачив птаха з нерівним хвостом і на кілька секунд зняв каску. Він оглянув дітей, жінок із відрами, чорну петлю над стежкою й тяжко похитав головою.

Бригада зв’язалася з підстанцією і зажадала негайно вимкнути всю гілку. За кілька хвилин потріскування припинилося. Згасли сині іскри, стихло ледь чутне гудіння, і тільки після повторної перевірки старший довгою ізольованою штангою опустив дріт на землю.

— Тепер знеструмлено, — видихнув він. — Але якби його не помітили, біди було б не уникнути. Цією стежкою, як я розумію, щоранку йде пів селища.

Робітники змотали мертвий дріт у важку бухту. Один із них увесь час поглядав на ворону, ніби намагався знайти звичайне пояснення тому, що сталося.

Невдовзі з’явився обхідник Остап — розгублений, пом’ятий і помітно переляканий. Він довго тер долонею обличчя, розглядаючи тріщину біля основи опори.

— Я ж оглядав її місяць тому, — виправдовувався він. — Так, стояла криво, але трималася. Після грози заявок не надходило. Хто міг подумати, що блискавка вдарить просто сюди?

— Із шосе пошкодження не видно, — відповів старший бригади. — Але ще пів години, і тут могла загинути людина. Можливо, не одна. Діти й літні люди йдуть по мокрій траві, одяг сирий, земля сира. За такої напруги людина навіть скрикнути не встигне.

Він відвернувся до машини, записав прізвище Михайла й міцно потис йому руку. Усю гілку наказали залишити вимкненою до повної заміни пошкодженої ділянки.

Про те, що сталося, Оксані повідомила сусідка. Жінка прибігла до лісосмуги, побачила чоловіка живим біля стежки й без жодного слова притулилася обличчям до його плеча.

— Я тебе через погрози звільненням заспокоювала, — шепотіла вона, не випускаючи його з рук. — А ти, сивий упертюху, усіх тут урятував. Кожного.

Ганна підняла з узбіччя пом’яте відро, підійшла до Михайла і при всіх низько йому вклонилася.

— Прости мене, Михайловичу. Я говорила про смерть, а птах беріг живих. Не гнівайся на стару.

Навколишні мовчки закивали. Хтось із жінок заплакав, дивлячись на дітей, які того ранку теж збиралися пройти під іскристою петлею. Полегшення ще не встигло витіснити страх, коли на узбіччя, розбризкуючи багнюку, різко звернула службова машина Владислава Кравця…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇