Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно
Біла коза Сніжка навчилася відкидати ріжком будь-яку клямку — навіть ту, що Галина замотувала важким дротом, — і щоразу тікала не на городи, а на самий край села, де межа між світами ставала тонкою. Там, біля перекошеної хати під старою вербою, що скидалася на химерні покручені пальці, вона годинами стояла під вікнами й кликала когось протяжним, майже людським благанням. Господиня Галина відганяла втікачку хворостиною і через зачинені двері вибачалася, а з темних сіней їй завжди відповідали одне й те саме.
«Не турбуйтеся, у мене все добре», — лунав рівний старечий голос, але йшов він так, наче лунав з-під самої землі, а клямка зсередини ніколи не ворушилася. Та одного разу Галина помітила моторошну річ: стежка до криниці геть заросла, а відра стояли повні, проте вода в них за місяці не змерзла і не вкрилася ряскою. За місяць у двір тієї хати в’їде біла службова машина, і горда стара вперше заплаче при всьому селі сльозами, які миттєво зникатимуть у повітрі.
Літній ранок у селі починався з півнів, парного молока та вічного брязкоту Галининої клямки об сухі дошки.
«Знову! Бодай тебе, рогата!» — Галина вискочила на ґанок у накинутій хустці й спересердя сплеснула руками. Ворота козячої кошари стояли навстіж, а на втоптаному пилу виднілися знайомі вузькі сліди роздвоєних копит. Сніжка знову відкинула важкий засув, підчепивши його крученим ріжком, хоча фізично не могла цього зробити, і спокійнісінько пішла з двору сама.
Галина Савчук тримала кіз усе життя і знала: ця біла впертюха розумніша за будь-яку собаку й хитріша за лисицю. Невеликі кручені ріжки, бурштинові очі, що світилися навіть удень, чорні акуратні копитця та характер, від якого в господині волосся ставало дибки. Молоко у Сніжки було густішим і солодшим за інше, з ледь помітним присмаком полину, за ним приїжджали навіть із міста, і Галина свою козу берегла.
Але все літо тварина тікала в один і той самий бік — на глухий край села, до хати Лідії Іванівни. Галина схопила хворостину, взула калоші й, бурмочучи під ніс, покрокувала знайомою дорогою вздовж курних тинів. Село витягнулося вздовж тихої річки.
Посередині магазин та клуб, а до околиці хати рідшали й чорніли. На самісінькому краю, за бур’янами по пояс, стояв будиночок Лідії Іванівни під сірою вербою, з вічно зачиненими віконницями, крізь які не пробивався жоден промінь. Ще від повороту Галина почула це — тонке, наполегливе, майже людське мекання під вікнами старої хати.
Сніжка стояла на задніх ногах, спершись передніми копитами на вогкі колоди, і кликала когось у завішене вікно. «Сніжко, додому! Совісті в тебе немає, безсоромна!» — Галина ляснула хворостиною по лопухах, і коза неохоче обернулася. Бурштинові очі глянули на хазяйку з таким докором, ніби це Галина мала почуватися винною, а зовсім не коза.
«Лідіє Іванівно, вибачте ви нас, заради Бога!» — гукнула Галина в бік темного вікна з вицвілою фіранкою. За склом щось ворухнулося — не тінь людини, а радше густий морок, скрипнула модрина, і з глибини хати господиня, не відчиняючи дверей, відповіла рівним, відчуженим голосом:
— Дарма, Галино, дарма. Нехай ходить. Вона мені не заважає. У мене все добре. Іди собі з миром!
— Та як же не заважає? Вона вам усю траву під вікнами витоптала! — Галина винувато переступила з ноги на ногу. Але за дверима вже запанувала мертва тиша, ніби господиня відійшла вглиб, і тільки старий годинник глухо відраховував час — не секунди, а щось інше, незбагненне. Галина вхопила Сніжку за мотузяний нашийник і потягла геть, а коза впиралася й усе оглядалася на глуху хату…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
