Випробування довірою: як нічний підробіток назавжди змінив стосунки матері й доньки

Вона ж тільки-но почала нормально працювати. Не треба знову ставати її проблемою.

Але залишалося ще дещо. Спогад, який я весь час гнала, а він повертався.

Той самий листопад, вечір. Я прийшла з консультації сама не своя — не плакала, просто мовчала. Катя була вдома, щось робила за столом у кімнаті. Підвела голову:

— Мам, ти чого?

— Нічого. Просто втомилася.

— Там конверт лежав на столі, в передпокої. Тобі принесли, чи що?

— Це робоче, — сказала я швидко. — Не чіпай.

— Я не чіпала. Просто лежить.

Вона кивнула й знову опустила голову до паперів. А я пройшла до кімнати, переклала конверт подалі, на дно шухляди.

Але конверт вона вже бачила. Хоч краєм ока, але бачила. Логотип клініки «Сім’я» синім на білому — його важко не помітити.

Я відмахнулася від цієї думки тоді. Поверталася до неї ще кілька разів і знову відмахувалася. Переконувала себе: випадковість, збіг. Вона ж не стала б нічого з’ясовувати, не в її стилі — вона зазвичай каже прямо, якщо щось не так.

Тільки ж мовчить. Так само, як і я.

Телефон лежав у мене в кишені халата весь день.

Після обіду черга біля стійки порідшала. Я сходила в їдальню, з’їла щось, не помітивши що. Повернулася. Зібрала папери, перебрала картки, які треба було віднести до терапевта. І весь час відчувала, ніби конверт із шухляди столу — той, якого я не торкалася три місяці, — лежить у мене просто в грудях.

Клініка «Сім’я». Паркова вулиця.

На початку третьої я зняла халат, узяла пальто й сказала змінниці, що мені треба піти у справах.

— До кінця зміни ще дві години, — зауважила вона.

— Знаю. Я потім відпрацюю.

Автобусом їхати було двадцять хвилин. Я сиділа біля вікна й дивилася на вулиці — знайомі, зимові, в сірій крихті снігу на тротуарах. Думала: що я скажу, якщо вона там?