Вирішила викинути речі, за які чіплявся колишній чоловік. Деталь на підлозі передпокою змусила її збліднути
— «Ні, дякую».
«Давай одразу до справи». Світлана сіла, склала руки на столі й подивилася на Єву уважно, як лікар, який уже здогадується про діагноз, але чекає, поки пацієнт сам розповість. Єва дістала із сумки конверт, розкрила й виклала на стіл усе: договір оренди, чеки, фотографію, в’язку ключів.
Розклала акуратно, в ряд, як експонати на виставці. Світлана мовчки взяла договір, пробігла очима, відклала. Потім чеки — один за одним, повільно, вчитуючись у дати й суми.
Фотографію подивилася останньою, затримала погляд на обличчі Геннадія й поклала назад на стіл, лицьовим боком донизу. «Розповідай, — сказала вона. — Усе і по порядку». І Єва розповіла.
Із самого початку: з доріжки, з того вечора, коли вона вирішила навести лад у передпокої. Як упали ключі, як розгорнула папір, як поїхала за адресою. Як Ольга відчинила двері, і на її обличчі не було здивування, тільки страх.
Як Геннадій вийшов у коридор із чашкою кави й зблід. Як вона побачила в чужій квартирі свої речі: шарф, чайник, плед. Світлана слухала, не перебиваючи, тільки раз уточнила: «Квартира оформлена на його ім’я?»
Єва кивнула: у договорі орендарем значився «Мелентьєв Геннадій Павлович». Світлана записала щось у блокнот і знову слухала. Коли Єва закінчила, в кабінеті стало тихо, тільки за стіною в аптеці дзенькнув дзвіночок на дверях.
Світлана відкинулася на спинку стільця й кілька секунд мовчала, постукуючи ручкою по блокноту. «Отже так, — сказала вона нарешті. — Те, що ти знайшла, це добре. Але для суду потрібно більше: чеки — це непрямі докази».
«Нам потрібні виписки зі спільного банківського рахунку. Рух коштів за весь період, поки діяв договір оренди. Якщо ми покажемо, що з вашого спільного рахунку регулярно йшли суми, які збігаються з орендною платою й цими покупками, це вже серйозний аргумент».
«Я можу запросити виписку? — спитала Єва. — Рахунок був спільний, але після розлучення я ним не користуюся». «Можеш. Ти була співвласницею рахунку, і банк зобов’язаний видати тобі історію операцій за період, коли рахунок був активний».
«Напиши заяву, візьми паспорт і свідоцтво про розірвання шлюбу. Я дам тобі зразок». Світлана відчинила шухляду столу, дістала бланк і почала заповнювати від руки, швидко й звично.
«Ще один момент, — провадила вона, не підводячи голови. — Ваш поділ майна, він був за угодою чи через суд?» «За угодою. Він запропонував, я погодилася: квартира мені, машина йому, решта навпіл».
«Заощадження ділили?» — «Які заощадження, Світлано, — Єва невесело всміхнулася. — Він завжди казав, що грошей немає. Я й вірила».
«На рахунку на момент розлучення були крихти, поділили порівну». Світлана підвела очі й подивилася на Єву поверх окулярів. «Оце і є ключовий момент».
«Якщо ми доведемо, що він систематично виводив кошти із сімейного бюджету на утримання іншої квартири й іншої жінки, то угоду про поділ можна оскаржити. Бо її було укладено на підставі неповної інформації. Ти не знала, що частину спільних коштів він уже витратив одноосібно».
«Це називається недобросовісна поведінка під час поділу». «І що це означає на практиці?» — спитала Єва. «На практиці суд може переглянути умови поділу й зобов’язати його компенсувати тобі ту частину коштів, яку було витрачено без твого відома».
«Сума може бути не гігантська, але за рік-півтора там могло набігти пристойно. Оренда, меблі, техніка, побутові витрати — якщо все скласти, це величезні гроші». Єва мовчала.
Значні суми. Ті самі гроші, яких вічно не було. Яких не вистачало на новий чайник, на ремонт ванної, на теплу куртку для Насті, коли та ще жила вдома.
Щоразу Геннадій кривився й казав: «Давай наступного місяця, зараз не до того». А гроші тим часом ішли на чужий диван і чужу мікрохвильовку. «Я зроблю все, що треба», — сказала Єва.
Наступні два тижні вона провела в банках, у чергах і біля сканера документів. Отримала виписку — товсту стоскушку аркушів із дрібним шрифтом, де кожен рядок був окремою операцією. Привезла все Світлані, і вони сиділи ввечері в її кабінеті, коли секретарка вже пішла.
У коридорі горіла тільки чергова лампа, і вони розбирали виписку рядок за рядком. Світлана водила пальцем по колонках і позначала маркером потрібні суми. «Ось, дивися. Щомісяця переказ, 12 числа, одна й та сама сума. Це оренда».
«А ось тут, — вона перегорнула сторінку, — разові витрати. Магазин меблів — 23 травня. Будівельний — 16 червня. Побутова техніка — 4 липня. Усе збігається з чеками, які ти знайшла».
«Скільки всього?» — спитала Єва. Світлана дістала калькулятор, швидко поклацала кнопками, записала цифру на полях виписки й показала Єві. «Ось стільки за чотирнадцять місяців».
«Це лише те, що пройшло через спільний рахунок. Якщо він платив ще готівкою, цього ми вже не відстежимо». Єва подивилася на цифру: вона була більшою, ніж Єва очікувала, набагато більшою.
На ці гроші можна було зробити ремонт у їхній квартирі. Або відкласти Насті на орендовану кімнату, коли та просила переїхати з гуртожитку. Або просто жити нормально, не перераховуючи останні купюри перед зарплатою.
«Подаємо до суду?» — спитала Світлана. «Подаємо». Світлана підготувала позов за тиждень.
Єва підписала папери на кухні, за тим самим столом, де стільки років годувала Геннадія вечерями. Підписала рівним, акуратним почерком, жодного разу не здригнувшись. Копію позову відправили Геннадієві.
Реакція надійшла того ж вечора. Телефон задзвонив о пів на десяту, коли Єва вже лягла й гортала стрічку новин, щоб відволіктися. На екрані висвітилося: «Гена».
Вона довго дивилася на миготливий екран, потім узяла слухавку. «Ти що витворяєш?» — голос був злий, придушений, ніби він говорив, зціпивши зуби. «Який суд, Єво? Ми ж усе вирішили, усе підписали, ти отримала квартиру, чого тобі ще треба?»
«Я отримала квартиру, у якій ти двадцять років не робив ремонт, бо грошей немає». — «А гроші були?» — «Тільки йшли вони не сюди».
«Це маячня. Які гроші? Ти сама не працювала толком, я один тягнув усе». — «Я працювала, Гено. Усе життя працювала. І моя зарплата теж ішла на спільний рахунок, з якого ти оплачував оренду чужої квартири».
Пауза. Єва чула, як він важко дихає, зі свистом, як бувало, коли він злився й не міг дібрати слів. «Послухай, — сказав він уже тихіше, іншим тоном, — давай зустрінемося й поговоримо як нормальні люди».
«Без юристів, без судів. Навіщо це все виносити?»
