Виснажений лев страждав від паразитів, аж поки один чоловік не наважився підійти до нього надто близько

— Ні.

— Тоді не заважайте працювати.

Андрій потягнув її за руку.

— Машо, ходімо.

Вона вирвала долоню.

— Він помирає.

— Усі колись помирають, — сказав чоловік. — У вас квиток на десять хвилин. Хочете дивитися — дивіться. Хочете скаржитися — скаржтеся. Тільки не треба тут влаштовувати спектакль.

Слова вдарили по Марії несподівано сильно. Не тому, що він був грубий. Грубих людей вона за тридцять шість років життя бачила досить: у чергах, у поліклініці, в офісі, де п’ять років працювала бухгалтеркою, у під’їзді, коли сусіди сварилися через паркування. Але зараз грубість стояла поруч із безпорадним левом, якого живцем пожирали паразити, і через це ставала нестерпною.

— Андрію, знімай, — сказала вона.

— Що?

— На телефон знімай. Усе знімай.

Андрій зблід. Він завжди бліднув, коли треба було робити щось проти правил. Не тому що був боягузом. Просто надто добре знав ціну чужої уваги. Його мати колись казала: «Мовчи, розумнішим будеш». І він мовчав майже все життя: коли начальник списав на нього нестачу, коли сусідка звинувачувала їхнього собаку в бруді на сходах, хоча собака вже рік як здох, коли брат просив гроші й не повертав. Мовчання було його бронею. Тонкою, іржавою, але звичною.

— Машо, давай не будемо, — промовив він. — Тут діти. Зараз охорона прибіжить.

— Знімай.

Вона сказала це так, що він дістав телефон.

Господар атракціону відразу змінився на обличчі.

— Ей. Зйомка заборонена.

— Де це написано? — спитала Марія.

— Я сказав — заборонена.

Він ступив до Андрія, але Андрій несподівано відступив не назад, а вбік, підняв телефон вище й увімкнув запис. Рука в нього тремтіла. Марія бачила це по тому, як ходив екран, як стрибала картинка. Але він знімав.

— Приберіть телефон, — процідив чоловік.

— Покличте ветеринара, — сказала Марія.

— Приберіть телефон, сказав!

Він спробував ударити Андрія по руці. Телефон ледь не випав. У цей момент лев знову застогнав, і звук пройшовся по людях, як холодний вітер. Хтось замовк. Жінка з хлопчиком зупинилася. Пара підлітків перестала сміятися. За сусідньою кліткою мавпа почала метатися, смикаючи ланцюг.

— Що ви з ним зробили? — голосно спитала Марія.

У неї самої голос був чужий, зірваний, але гучний.

— Я зараз поліцію викличу, — сказав господар, уже не так упевнено.

— Викликайте. І ветеринарну службу теж.

— Яка ж ти розумна, — прошипів він. — Думаєш, перша така? Зараз я тобі поясню.

Він схопив Марію за плече. Не сильно, але досить, щоб вона відчула його пальці крізь тонку тканину блузки. Андрій сіпнувся вперед.

— Не чіпайте її.

— А ти що, герой?