«Я йду від тебе», — ніби нічого й не сталося, промовив чоловік за сніданком, залишивши Люду з трьома дітьми в орендованій квартирі

За тиждень Олену Савеліївну перевели з інтенсивного відділення до звичайної палати. Вона вже могла сидіти й говорила значно зрозуміліше, хоча права рука лишалася нерухомою. Щодня питала, чи телефонував Богдан і коли приїде.

Оксана відповідала, що син скоро буде вдома. Олена Савеліївна просила передати йому, щоб не квапився, бо з нею все добре. Але по очах було видно: вона чекає на нього й тримається з останніх сил.

Вадим з’явився в лікарняному коридорі, коли Оксана чекала на лікаря. Він був у дорогому костюмі й тримав букет. Пояснив, що дізнався про хворобу господині й прийшов показати: він не таке вже чудовисько, яким його вважають. Потім сів поруч і повідомив справжню причину візиту.

Він подав документи на перегляд порядку проживання дітей.

Оксана не відразу зрозуміла сенс почутого. Вадим хотів, щоб діти жили з ним хоча б частину часу. Дарина вже досить доросла і, на його думку, здатна сама обирати.

— А молодші? Ти взагалі розумієш, що робиш?

Вадим говорив про свої права й перелічував переваги: стабільна робота, хороша квартира, рідний батько. Оксана ж, навпаки, живе в сторонніх людей, виснажує себе роботою, а діти нібито надані самі собі.

— Вони завжди під наглядом. У нас є допомога.

— Яка допомога? Від старої, яка, можливо, помирає?

Оксана схопилася. Лють змусила тремтіти кожен м’яз.

— Іди звідси.

Вадим порадив добре подумати. Суд може віддати перевагу йому: у нього є офіційна робота й окреме житло, тоді як становище колишньої дружини виглядає хитким.

— У мене є любов до дітей, — відповіла Оксана. — Те, чого ти так і не навчився їм давати.

Вона пішла коридором, не чекаючи відповіді. Увечері, щойно Богдан вийшов на зв’язок, Оксана розповіла про вимогу Вадима. На тому кінці запала довга мовчанка, після якої голос Богдана пролунав твердо:

— Не бійся. Я повертаюся. За три дні буду вдома.

Оксана нагадала, що рейс закінчиться щонайменше за тиждень. Богдан уже домовився зійти в найближчому порту й продовжити шлях літаком. Перед тим як зв’язок обірвався, він повторив: вона впорається, бо вже дає собі раду.

Троє діб перетворилися на сімдесят дві довгі години. Оксана рахувала їх майже по хвилинах. Олена Савеліївна помітно пожвавішала, дізнавшись про швидке повернення сина. Якось вона міцно взяла Оксану здоровою рукою й попросила вислухати.

— Якщо я не виберуся, дім залишиться тобі й Богданові. Вам двом. Зрозуміла?

Оксана заборонила говорити про смерть, але старенька вимогливо повторила запитання. Щоб заспокоїти її, довелося пообіцяти, що слова почуті. Олена Савеліївна заплющила очі, і на її губах з’явилася слабка задоволена усмішка.

Богдан приїхав глибокої ночі. Оксана не спала і, почувши автомобіль, вибігла на ґанок. Він вийшов із машини втомлений, неголений, з дорожньою сумкою на плечі.

Вона кинулася до нього й обійняла так міцно, ніби три місяці стримувала цей порив. Богдан притис її до себе, зарився обличчям у волосся й тихо сказав, що тепер він поруч.

Оксана почала розповідати про матір, але він запевнив: уранці вони разом поїдуть до лікарні. А зараз йому необхідно сказати те, що він більше не хоче відкладати.

— Я кохаю тебе. Здається, відтоді, як уперше побачив у передпокої разом із дітьми.

Оксана дивилася на втомлене обличчя, срібло у волоссі й зморшки біля очей. Усередині розливалося тепло, витісняючи страх останніх тижнів.

— Я теж тебе кохаю. Давно, просто боялася собі зізнатися.

Богдан нахилився й поцілував її обережно, дбайливо, ніби довірену йому коштовність. У цю мить Оксана вперше не засумнівалася у власному щасті…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇