Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Весняний дощ дрібно стукав по металевому козирку під’їзду, ніби хтось розсипав по ньому жменю холодної крупи. Марта Вороненко стояла біля дверей, притискаючи до грудей два пакети з продуктами, і намагалася однією рукою вивудити з сумки ключі. День видався важким: наради, чужі голоси, папери, дорога додому в переповненому транспорті. Їй хотілося тільки одного — скинути промоклі туфлі, поставити чайник і бодай пів години посидіти в тиші.

Телефон завібрував саме в ту мить, коли пальці нарешті торкнулися зв’язки ключів. Марта навіть не глянула на екран. Вона вже знала, хто телефонує.

— Марточко, — пролунало в слухавці протяжне, надломлене, до болю знайоме. — Мені зовсім зле. Серце так б’ється, ніби зараз вискочить. Тиск, мабуть, жахливий. Ти могла б заїхати до мене, дитино?

Галина Миронівна Левчук, мати її чоловіка, вміла вимовляти слово «дитино» так, що воно звучало не лагідно, а як тонка голка під ніготь. За три роки шлюбу Марта навчилася розрізняти відтінки цього голосу: ображений, жалібний, звинувачувальний, тріумфальний. Сьогодні в ньому змішалося все одразу.

— Галино Миронівно, я щойно повернулася з роботи, — Марта намагалася говорити рівно. — Я навіть додому ще не зайшла.

— Ну звісно, — свекруха зітхнула так, ніби прощалася з життям. — Хіба я маю право просити про допомогу? Робота важливіша, ніж мати твого чоловіка. Нічого, я розумію. Якщо мені стане зовсім погано, значить, так тому й бути.

Марта заплющила очі. Це був третій дзвінок за день. Зранку в Галини Миронівни «німіла ліва рука», в обід «пішов жар до голови», тепер серце погрожувало зупинитися будь-якої хвилини.

— Я подзвоню Романові, — сказала Марта. — Нехай він до вас заїде.

— Ромчик на роботі, у нього серйозні справи, — майже суворо заперечила свекруха. — Я не стану заважати синові будувати кар’єру. А ти все одно вже вільна, правда?

Запитання зависло між ними — липке й неприємне. Марта глянула на мокрі сходи, на власні втомлені руки, на пакети, в яких лежали овочі на вечерю. Її квартира була за два кроки, тепло було зовсім поруч. Але сперечатися з Галиною Миронівною означало потім увесь вечір слухати від Романа, яка мама самотня, яка вона вразлива, як їй важко після смерті чоловіка.

За сорок хвилин Марта стояла біля дверей свекрухи. Галина Миронівна відчинила майже одразу. На ній був шовковий халат темного відтінку, волосся акуратно вкладене, на губах — свіжа помада. Для жінки, яка десять хвилин тому збиралася помирати, виглядала вона дивовижно бадьоро.

— Заходь, моя хороша, — проспівала вона, відступаючи вбік. — Я лежала, лежала й думала: от якби хтось рідний був поруч… О, ти з продуктами? Як вдало. Я сьогодні майже нічого не їла, але, може, твій супчик змогла б проковтнути.

Марта мовчки пройшла на кухню. За три роки вона вже знала, що відмов тут не приймають. Галина Миронівна могла годинами говорити про слабкість, але варто було з’явитися невістці, як одразу знаходилася каструля, яку треба помити, полиця, яку слід протерти, або «маленький супчик», без якого хвора жінка нібито не доживе до ранку.

— У мене серце калатає, — долинуло з вітальні. — Прямо нерівно, з перебоями. Підійди, помацай.

Марта дістала з шафки тонометр.

— Давайте краще тиск виміряємо. Потім я поставлю суп.

— Яка ти турботлива, — Галина Миронівна простягнула руку, але в її усмішці не було вдячності. — Не те що Оленка. Перша дружина Ромчика. Та б і склянки води не подала.

Марта стримала зітхання. Про загадкову Оленку вона чула десятки разів, хоча Роман запевняв, що ніякої Оленки в його житті не було. До Марти він був одружений із жінкою на ім’я Катерина, розлучився спокійно й давно, а мати чомусь уперто називала колишню невістку чужим ім’ям.

— Тиск нормальний, — сказала Марта, дивлячись на екран приладу. — Сто двадцять вісім на вісімдесят три.

— Не може бути, — майже образилася Галина Миронівна. — Я відчуваю, що там усі двісті.

— Значить, таблетки подіяли.

— Авжеж, я ж випила все, що треба. Від серця, від нервів, від тиску. Я тепер запасаюся завчасно. Ніколи не вгадаєш, що знадобиться.

Ця фраза прозвучала дивно. Марта підвела погляд, але свекруха вже відвела очі й узялася поправляти складки халата.

На кухні Марта швидко нарізала моркву й картоплю. Ніж рухався по дошці сухо, ритмічно, і в цьому стукоті було більше роздратування, ніж у її мовчанні. Галина Миронівна невдовзі з’явилася в дверях.

— А ти пам’ятаєш, що в Ромчика з дитинства непереносимість томатів?

— Цей суп для вас, — відповіла Марта. — І в Романа не алергія, а реакція на томатну пасту. Свіжі помідори він їсть спокійно.

— От як, — свекруха підтиснула губи. — Значить, ти тепер краще за матір знаєш мого сина?

Марта опустила ніж. Їй хотілося сказати багато: що Роман давно дорослий чоловік, що він не річ, за яку треба боротися, що хвороби Галини Миронівни з’являються тільки тоді, коли син збирається провести вечір із дружиною. Але замість цього вона промовила:

— Я зроблю вам чай із медом. Полежіть трохи, а я закінчу.

Свекруха пішла, однак тиша протрималася лише п’ять хвилин.

— Марточко, — знову покликала вона з вітальні. — Дихати важко. Посиди зі мною, мені страшно.

Марта витерла руки рушником і зайшла до кімнати. Галина Миронівна лежала на дивані, трагічно приклавши долоню до грудей. Коли Марта запропонувала викликати лікаря, та ожила миттєво.

— Не треба. Вони знову скажуть, що я нервова. Просто побудь поруч.

Марта сіла на край дивана. Свекруха тут же вхопила її за руку. У цю мить телефон Марти подав короткий сигнал. Роман писав, що звільнився й скоро приїде.

— Це Ромчик? — Галина Миронівна підвелася. — Синочок їде? Як добре. Я так за ним сумую.

Коли Роман з’явився, свекруха одразу перетворилася. Слабкість стала зворушливішою, голос м’якшим, погляд вологішим. Вона скаржилася синові на серце, самотність, порожню квартиру й на те, що Марта, бідна дівчинка, виглядає втомленою.

— Може, вона додому поїде, а ти зі мною посидиш? — обережно запропонувала Галина Миронівна. — Мені спокійніше було б, якби ти залишився.

На кухні Роман винувато обійняв Марту за плечі.

— Вона знову говорила про переїзд, — тихо зізнався він. — Мовляв, у неї три кімнати, а ми тіснимося.

— Ми не тіснимося, — Марта подивилася на нього. — У нас нормальна двокімнатна квартира.

— Я знаю. Просто сказав, що подумаємо.

— Ти завжди так кажеш.

Роман втомлено потер перенісся.

— Вона моя мати, Марто. Я не можу різко її обривати.

Марта не відповіла. Вона надто добре знала: будь-яке «подумаємо» з уст Романа для Галини Миронівни означало надію, яку та потім перетворювала на тиск.

Увечері, коли вони вже вийшли на вулицю, телефон Романа задзвонив. На екрані світилися «Мама».

— Синочку, — голос із динаміка тремтів. — Я забула сказати: у мене закінчилися найпотрібніші таблетки. Ті, без яких я вночі можу не прокинутися.

— Мамо, ти ж казала, що сьогодні пила ліки.

— Інші, Ромчику. Ці — найважливіші. Якщо серце зупиниться уві сні, ти потім собі не пробачиш.

Марта дивилася на мокрий асфальт. Вона вже знала, чим усе закінчиться.

— Я заїду в аптеку й привезу, — здався Роман. — Марто, ти їдь додому, гаразд? Я швидко.

Вона кивнула. Слово «швидко» давно втратило сенс, коли йшлося про Галину Миронівну…