Я повернулася додому через хворобу й випадково побачила вчинок чоловіка, який мав лишитися таємницею

Удома Наталія відчинила шафу Руслана вже не як жінка, що шукає сліди зради, а як людина, яка намагається зрозуміти, наскільки глибоко чуже життя проросло в її власне. У кишені піджака лежав чек із меблевого салону. Дата збігалася з його минулим «відрядженням». Унизу була позначка про доставку дивана й адреса отримувача.

Прізвище: Скорик. Ім’я: Алла Валеріївна.

Наталія сіла на край дивана й одразу підвелася. Сидіти там, де ховалася від чоловіка, стало неможливо. Місяць тому Руслан між іншим казав:

— Нам би меблі оновити.

— Навіщо? Наш диван ще міцний.

— Ти до всього прив’язуєшся. Навіть до речей.

Виявилося, новий диван він таки купив. Тільки не в їхній дім.

Наталія сфотографувала квитанцію, поклала її назад і через особистий кабінет чоловіка знайшла замовлення. Доставка стояла на сьогодні, з другої до четвертої. Адреса — новий житловий комплекс біля набережної. Віра Аркадіївна веліла не шукати коханку. Та чек був не просто слідом зради. Він був кресленням майбутнього, яке Руслан збирався збудувати на місці її життя.

О пів на третю Наталія стояла біля сусіднього під’їзду цього комплексу. Вантажівка меблевого салону під’їхала точно вчасно. Двоє робітників винесли диван у захисній плівці. За хвилину з під’їзду вийшла Алла.

Наталія відразу зрозуміла: це вона.

Доглянута, струнка, світловолоса, з дорогою сумкою на згині ліктя. Алла розписалася в накладній, провела долонею по плівці, сказала щось вантажникам і першою піднялася в квартиру. Наталія дочекалася, поки робітники вийдуть назад, потім піднялася на потрібний поверх і натисла дзвінок біля дверей.

За дверима довго мовчали.

— Хто там? — нарешті спитав жіночий голос.

— Відчиніть, будь ласка. Мені треба поговорити.

Тиша.

— Я дружина Руслана.

По той бік ніби хтось відступив на крок.

— Його тут немає.

— Я знаю.

Замок не клацнув. Алла стояла за дверима й мовчала.

— Нам краще поговорити зараз, поки він не поруч.

Дзвякнув ланцюжок. Двері прочинилися на долоню. На обличчі Алли не було переляку — лише роздратування й настороженість, погано схована під звичною впевненістю.

— Якщо ви прийшли влаштовувати сцену, не марнуйте сил. Я не дівчинка.

— Я теж.

— Тоді навіщо прийшли?

— Дізнатися, що він вам обіцяв.

Алла всміхнулася криво.

— Вам справді хочеться це слухати?

— Уже ні. Але треба…