Світлана поспішала на переговори, але звеліла водієві зупинитися біля вагітної жінки, яку викинули з чорної машини

— Світлано Петрівно, дивіться.

Водій різко прибрав ногу з педалі газу й показав праворуч. Попереду, біля з’їзду з шосе, зупинився чорний позашляховик. Задні двері відчинилися. Із салону ледь не виштовхнули вагітну циганку в довгій строкатій спідниці. Та ледве втрималася на ногах, схопилася за живіт, а машина відразу рвонула з місця й невдовзі зникла з поля зору.

— Швидко зупиняйся.

Микола притиснув автомобіль до узбіччя. Світлана вже відстібала ремінь. До переговорів залишалося менш як 40 хвилин. Роман уже телефонував двічі, а поруч лежав договір щодо нового проєкту. Але жінка на узбіччі зігнулася, наче їй стало боляче.

Світлана швидко підійшла.

— Вам зле?

Незнайомка підвела голову. Смагляве обличчя зблідло, дихання збилося, одна долоня лежала на животі.

— Нічого. Лише злякалася.

— Вас ударили?

— Ні.

— Тоді сідайте. Тут залишатися не можна.

Жінка насторожено глянула на седан.

— Мене звати Лада, Світлано Петрівно.

Микола подав воду. Вагітна зробила кілька ковтків і сіла в машину.

— Куди вас відвезти?

— У місто. Там сама дійду. Мені треба на зустріч.

— Поїдете зі мною до офісу, а потім водій відвезе вас, куди скажете.

Лада кивнула. Світлана сіла поруч, дістала з гаманця кілька купюр і простягнула їй.

— Візьміть. Купіть собі й малюкові щось поїсти.

— Дякую. І за малюка теж дякую.

— Чому вас висадили на трасі?

Лада подивилася у вікно.

— Багатії розсердилися.

— За що?

— Багато чути — шкідливо.

І тут машина стала в заторі, що утворився, і простояла там пів години. Телефон знову завібрував.

— Світо, ти де? — одразу спитав Роман. — Лисовський щойно приїхав.

— Буду через 20 хвилин. Затрималася в заторі.

— Через 20? Треба було виїжджати раніше.

— Це від мене не залежить. Тут затор на дорозі.

— Світо, сьогодні не можна запізнюватися. Ігнат Матвійович і так пішов нам назустріч.

— Я розумію. Папка в тебе?

— Так.

— Тоді ні на що не відволікайся. Приїжджай.

Ще пів року тому «Техбуд» не потребував такого фінансування. Потім затрималися розрахунки, зросли витрати, і Роман привів Лисовського з пропозицією вкластися в новий проєкт.

— Через рік сама скажеш дякую, — запевняв чоловік.

Майже десять років у шлюбі. Світлана звикла вважати його людиною, яка діє заради спільної справи.

Лада несподівано подалася вперед.

— Це куди?

— В офіс.

— Як фірма називається?

— «Техбуд».

Жінка завмерла. Світлана відразу це помітила.

— Що сталося?

— Нічого.

— Ви знаєте цю фірму?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто поспішно. Лада відвернулася до вікна й до самого бізнес-центру більше не сказала ані слова.

Біля входу Світлана сказала водієві:

— Миколо, побудь із Ладою. Нехай поїсть у буфеті, і запиши все на мій рахунок. Потім відвезеш її, куди скаже.

Жінка дивилася на скляний фасад, де великими літерами було написано назву компанії.

На четвертому поверсі секретарка зустріла Світлану.

— Усі вже в переговорній.

— Степан Ілліч буде?

— Ні. Роман Геннадійович сказав, що юридичні питання узгоджено.

Це здивувало Світлану. Мельник зазвичай був присутній під час підписання великих договорів.

Двері переговорної відчинилися. Роман вийшов назустріч.

— Нарешті. Ігнат Матвійович нервується.

Він поцілував дружину в щоку й відразу подивився на папку.

— Усі документи з тобою?

— Так.

— Тоді ходімо.

Зазвичай перед важливими зустрічами Роман ставав зібранішим. Сьогодні в ньому відчувалася дивна квапливість.

У переговорній Лисовський підвівся з крісла.

— Світлано Петрівно, радий, що швидко дісталися.

— Перепрошую за затримку.

— Головне, що тепер усе на місці.

Поруч із Лисовським сиділи консультант і помічник. З боку «Техбуду» був присутній лише Роман. Світлана сіла на чолі столу.

— Пройдімося останніми змінами.

Чоловік відкрив документи.

— Основна частина без змін. Ігнат Матвійович зменшив комісію й переніс перший платіж.

— А додаток?

— Там технічні коригування.

Лисовський усміхнувся.

— Ми вже втратили тиждень на юридичні деталі. Думаю, сьогодні можна закінчити.

Світлана взяла ручку, але не поспішала ставити підпис.

— Я хочу побачити остаточні додатки.

Роман посунув до неї комплект.

— Усе тут.

Вона перегорнула кілька сторінок. Таблиці, строки, переліки підрядників, забезпечення зобов’язань. Деякі назви були їй незнайомі.

— «Граніт». Що це за фірма?

Чоловік відповів одразу:

— Надійний підрядник Лисовського. Вони беруть на себе частину поставок.

— Чому я раніше їх не бачила?

— Бо це остаточна редакція…